Багато років тому, у невеличкому містечку Залісся, жила собі жінка на ім’я Ольга Михайлівна. Пенсіонерка, хвора, але з добрим серцем. Син її, Андрій, одружився з дівчиною на ім’я Марічка, та життя їхнє було нелегке.
— Я лиш хотіла дітям допомогти, понянчити онука. Знала, що з грішми в них погано, то й пустила невістку на роботу, — зі зідхом розповідала Ольга Михайлівна.
Пенсія в неї була мізерна, але якось виживала. Син уже давно самостійний, а молодша донька, Даринка, вчилася в університеті, підробляла та матері помагала.
— Андрій із Марічкою одружилися шість років тому. Відразу ж взяли іпотеку. Я радила одну кімнату, щоб не тягнути непосильне, а вони взяли дві. Допомогти не могла — сама ледве кінці з кінцями зводила. Свати теж не допомагали — у них свої клопоти, — ділилася Ольга Михайлівна.
Вона знала, що родина Марічки не заможна. Але біда була в її рідні.
— Бабуся Марічки ніколи не працювала, але народила п’ятьох дітей. Жила з городу, тримала хазяйство, але бідувала. Лиш моя сваха, Марічина мати, вибилася в люди. Решта її братів і сестер по життю котилися униз, — згадувала Ольга Михайлівна.
Старший син загинув через пияцтво, середня донька сиділа за крадіжку, молодший зник безвісти. А найменша сестра Марічки, на сім років старша, досі сиділа на шиї у матері.
— Ця сестра вийшла за якогось нікчемного хлопця. Дітей немає. Чоловік у тюрмі — відсидів три роки, ще стільки ж попереду. А вона молода, жити хоче, — розповідала Ольга Михайлівна.
Поки зять був на волі, накрутив кредитів, які тепер гасить сваха, Марічина мати. Сама ж сестра, Люба, повернулася до батьків і оформила інвалідність, щоб хоч щось отримувати. Працювала, але зарплати ледве вистачало на їжу та комуналку.
Сваха, Наталя Петрівна, умовляла Любу розлучитися, щоб частину боргів спи— Але вона і слухати не хотіла — сказала, що любить його, хоч у прірву за ним.
