Мені шістдесят. Я живу сама. І такої старості я точно не очікувала.
Мені шістдесят. Я мати двох дорослих, гарних та розумних дітей — сина й дочки. У мене п’ятеро онуків, різного віку, всі живуть у одному місті. Але попри таку велику родину, кожне свято я зустрічаю на самоті. Та й не лише свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам вистачало одне одного. Разом ми святкували і Новий рік, і Різдво — без метушні й шумних бенкетів, але з теплом, посмішками та якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, моєю стіною, на яку можна було спертися у будь-яку хвилину. Але коли його не стало, ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все гучнішою.
Найважче буває у грудні. Час, який мав би бути сповнений світла, сміху, ароматів кориці та ялинових гілок, для мене перетворюється на крижане нагадування: я одна. Мої діти… вони дзвонять. Іноді. Бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти і другого, і третього січня. Але я все одно посміхаюсь крізь біль, роблю вигляд, ніби не помічаю запізнення. Ніби все гаразд.
Але глибоко в душі я розумію — я більше не потрібна. Ні як жінка, ні як мати, ні як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Я прала, годувала, лікувала, сиділа ночами біля ліжок. Я жила їхнім життям. А тепер їхнє життя йде повз мене.
Я розумію — у них свої родини, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли я запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже є плани»? А я ж не прошу багато — лише один вечір. Один вечір із родиною, за столом, де я б могла поставити улюблені пироги, зварити духмяний узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім наповниться голосами, дитячим сміхом, шелестом подарункового паперу, запахом домашньої випічки та дзвоном посуду. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимуся, бурчатиму через галас, але в душі почуватимуся справді живою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з кожним роком стає очевидніше: мрії так і залишаться мріями. Іноді здається, що я просто більше не існую для них як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли потрібно когось замінити чи посидіти з дітьми, але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся, а тому, що знаю: вони не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «усі мами інколи сумують». Що «це вік». А мені важкий не вік. Важка порожнеча в очах, коли дивишся на вхідні двері й розумієш — вони не відчиняться.
Може, колись вони зрозуміють. Коли самі постаріють. Коли озирнуться — і раптом побачать, що ті, хто колись був поряд, давно зникли. Я не бажаю їм цього, ні. Але боюся, що для мене тоді це розуміння вже буде запізнілим.
І ось зараз, напередодні Нового року, я знову прикрашаю квартиру сама. Вішаю гірлянди, які ніхто не побачить. Ставлю ялинку, під яку ніхто не покладе подарунків. Готую салат, який потім буду їсти три дні. І мовчки ковтаю сльози.
Може, хтось із жінок, що це читає, мене зрозуміє. Може, хтось теж у самотності ставить свічку на святковий стіл і сподівається, що наступного року все буде інакше. Що зателефонують, що приїдуть. Що згадають.
А якщо ви — син чи донька… просто зателефонуйте своїй мамі. Не завтра. Сьогодні. Бо може статися так, що завтра вона вже не буде чекати.
