У сні, де все було сповнене сюрреалізму, я довго намагалася знайти правильні слова. Але в голові крутилося лише два поняття: зухвалість і мовчазна покора. Одне належало свекрусі, інше — чоловікові. А між ними — я. Жінка, яка намагалася бути доброю, ввічливою, вихованою. Доки не усвідомила — якщо й далі мовчати, то від «нашого» дому залишиться лише порожня шкатулка.
Я не розуміла, як можна спокійно зайти в чужий дім і забрати чуже — наче це твоє. Моя свекруха робила саме так. І все заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит супроводжувався зникненням м’яса з морозилки, цілої каструлі котлет з плити, а одного разу вона забрала мій новий випростувач для волосся. Я навіть не встигла ним скористатися — просто взяла. Бо, як пояснилося згодом, «у Оленки хвилясті волосся, а ти ж вдома сидиш».
Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона не зі зла. Купимо нове».
Але останньою краплею стало перед нашою п’ятою річницею. Ми з чоловіком вирішили відсвяткувати його по-особливому — піти в ресторан, як у старі добрі часи. Я заздалегідь вибрала сукню. Залишалося лише купити туфлі. І я купила. Красиві, дорогі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила їх у коробці у спальні — хотіла одягнути в день свята.
Та все пішло не за планом.
Того дня я затрималася на роботі й попросила чоловіка забрати доньку з садочка. Він погодився. Але виявилося, що в нього також були термінові справи, і він подзвонив матері. Віддав їй ключі від квартири, щоб вона забрала Оленку і посиділа з нею в нас.
Коли я прийшла додому, першим ділом зайшла у спальню. І завмерла. Коробки з туфлями не було.
— Андрію, де мої нові туфлі? — запитала я, вже відчуваючи відповідь.
— А звідки мені знати? — знизав він плечима.
— Тут була твоя мати?
— Так, вона забрала Оленку, посиділа трохи й пішла.
— А ключі? — я намагалася говорити спокійно.
— Я їй віддав. Ну що було робити?
Я взяла телефон, набрала її номер. Вона відповіла з першого дзвінка.
— Добрий вечір, — почала я стримано. — Впевнена, ви знаєте, чому я дзвоню.
— Ні, не знаю, — без найменшого смутку відповіла свекруха.
— Де мої нові туфлі?
— Я віддала їх Оленці. У тебе й так забагато взуття. А в неї якраз на випускний нічого вдягти.
Після цих слів вона просто… поклала слухавку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і гудки.
Чоловік, як завжди, сказав: «Купимо тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелася. Взяла його під руку. Повела в торговий центр. І там, стоячи перед вітриною, вибрала ті самі туфлі, які мріяла купити місяцями — ті, від ціни на які він, здавалося, ледве не знепритомнів.
— Марічко, це ж половина моєї зарплати! — видихнув він, побачивши цінник.
— Ти сказав — купимо. Значить, купимо, — відповіла я твердо.
Він купив. Ніби поставив підпис під ціною своєї мовчазної згоди.
Але на цьому сон не закінчився. Вже по дорозі додому чоловік отримав повідомлення від матері:
«Сьогодні заїду. У мене пакети із зеленню, у морозилці місця нема. Покладу у вас, заберу через місяць-другий.»
Я бачила, як він дивиться на екран. Як стискає губи. А потім, уперше за увесь час, набрав номер і різко сказав:
— Мамо, ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Твоя остання «ввічлива» допомога коштувала нам надто дорого.
Він поклав слухавку. А я подивилася на нього і вперше за довгий час відчула — у нас справді одна сім’я. Де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.
