Розлучитися у шістдесят вісім — це не романтичний жест і не криза середнього віку. Це зізнання собі, що ти програв. Що після сорока років шлюбу з жінкою, з якою ділив не лише побут, а й мовчання, порожні погляди за вечерею й усе те, що не говорять вголос — ти виявився не тим, ким мав стати. Мене звуть Іван, я з Вінниці, і моя історія почалася з самотності, а закінчилася відкриттям, якого я не очікував.
З Марічкою ми прожили майже все життя. Побралися, коли нам було по двадцять, ще за радянських часів. Тоді, спочатку, у нас було кохання. Поцілунки на лавочці, довгі розмови ввечері, спільні мрії. А потім усе зникло. Спочатку діти, потім кредити, робота, втома, побут… Розмови перетворилися на листування на кухні: «ти заплатила за світло?», «де квитанція?», «у нас закінчилась сіль».
Я дивився на неї вранці й бачив поруч не дружину, а втому сусідку. І, мабуть, сам був для неї таким самим. Ми стали жити не разом — ми жили поруч. Я, чоловік із характером, упертий, гордий, одного разу сказав собі: «Ти маєш право на щось більше. На новий шанс. На свіже повітря, зрештою». І подав на розлучення.
Марічка не спротивлялася. Лише сіла на стілець, подивилася у вікно й промовила:
— Гаразд. Роби, як знаєш. Я більше не хочу боротися.
Я пішов. Спочатку почувався вільним, ніби з плечей звалився величезний камінь. Став спати на іншому боці ліжка, завів кота, почав зранку пити каву на балконі. Та незабаром прийшло інше почуття — порожнеча. Дім став занадто тихим. Їжа — несмачною. А життя — занадто передбачуваним.
І ось тоді мені спала на думку ідея, яка здавалася геніальною: знайти жінку, яка мені допомагатиме. Ну, як Марічка колись: постирає, приготує, прибере, поговорить. Так, нехай буде трохи молодшою, років 50–55, з досвідом, добра, проста. Може, вдова. Своїх вимог у мене було небагато. Я навіть подумав: «А я ж непогана партія — доглянутий, з квартирою, на пенсії. Чому б і ні?»
Я почав шукати. Поговорив із сусідами, натякнув знайомим. А потім наважився — подала оголошення у місцеву газету. Коротко й до справи: «Чоловік, 68 років, шукає жінку для спільного проживання та допомоги по домівці. Умови гарні, житло й харчування забезпечу».
Саме це оголошення перевернуло моє життя. Бо через три дні я отримав листа. Лише одного. Але такого, від якого у мене руки затремтіли.
«Шановний Іване,
Ви справді вважаєте, що жінка у 2020-х існує виключно для того, щоб комусь прати шкарпетки й смажити котлети? Ми живемо не у ХІХ столітті.
Ви шукаєте не супутницю життя, не людину з душею й бажаннями, а просто — безкоштовну домробітницю з романтичним прикриттям.
Може, варто спершу навчитися доглядати за собою, готувати собі обід і наводити лад у власній оселі?
З повагою,
Жінка, яка не шукає собі старого пана з ганчіркою в руках».
Я перечитував цей лист разів п’ять. Спочатку кипів. Як вона сміє? Що вона про себе уявила? Адже я нікого не хотів використовувати! Просто хотів, щоб у домі було тепло, затишок, жіноча рука…
Та потім я почав замислюватися. А чи не має вона рації? Може, і справді все, що я шукав — це продовження звичного комфорту? Невже я й досі чекаю, що хтось приходитиме й робитиме моє життя зручним, замість того аби зробити його таким самому?
Я почав із малого. Навчився варити борщ. Потім — готувати запіканку. Підписався на YouTube-канал «Готуємо як у бабусі», став купувати продукти за списком, прасувати свої сорочки. Мені було дивно, ніяково, навіть смішно. Але з часом я відчув — це вже не обов’язок. Це — моє життя. Мій вибір.
Я навіть повісив над кухонним столом той самий листок із тим листом. У рамці. Нагадування собі: не шукай порятунку в інших, доки сам себе не витягнеш із ями.
Минуло три місяці. Я досі живу сам. Але тепер мій дім пахне вечерею. На балконі — квіти, які сам посадив. По неділях я пеку шарлотку — за рецептом Марічки. А іноді ловлю себе на думці: «Ось би їй її принести». Мабуть, вперше за сорок років я зрозумів, що означає бути не лише чоловіком, а й простою людиною поруч.
І тепер, якщо мене хтось запитає, чи хочу я знову одружитися, я скажу: ні. Але якщо раптом на лавочці поруч зі мною сяде жінка, яка не шукає собі господаря, а просто хоче поговорити, — я обов’язково з нею заговорю. Тільки тепер — вже іншою людиною.
