«Мати віддала нам єдине житло, а дружина перетворила моє життя на пекло» — як я побачив її справжнє обличчя після весілля
Я ніколи не був багатим, не носив брендового одягу та не їздив на іномарках. Виріс у звичайній робітничій родині у Вінниці. Батько помер, коли я був ще підлітком, і мати з того часу тягнула нас обох на собі. Деньми торгувала на базарі, а вночі підробляла прибиральницею у супермаркеті. Усі гроші йшли на їжу, рахунки і, головне — на моє навчання. Вона мріяла, аби моя доля була іншою. Світлою. Спокійною. Успішною.
На другому курсі університету я закохався. Безоглядно. Бездумно. Її звали Соломія. Красуня, перша красуня на всіх факультетах. Висока, яскрава, з впевненістю в голосі, від якої у хлопців підгиналися коліна. Вона навіть виграла того року титул «Міс університет».
Я й не сподівався, що вона колись погляне в мою сторону. Але одного разу на іспиті з економіки вона сіла поруч. Щось не знала, попросила підказати. Я допоміг. Потім — ще раз. Потім — знову. Так і закрутилося. Допомагав їй з рефератами, курсовими, готував шпаргалки. А потім вона запросила мене в кіно. Сказала, що хоче подякувати. Я не вірив своєму щастю.
Через рік я зробив їй пропозицію. Соломія погодилась. І я був упевнений, що це — вершина мого щастя. Нам здавалося, що все попереду. Але вже тоді почалися перші дзвіночки. Її батьки ставилися до мене холодно. Сказали прямо, що дочка могла обрати когось «заможнішого». Я промовчав. Адже ми ж любимо не через гроші, чи не так?
Після весілля у нас не було власного житла. Тоді мама, моя бідна мати, запропонувала нам переїхати у квартиру, яку недавно успадкувала від тітки. Сама вона повернулася в село, до старого будинку, де пройшло її дитинство. Вона сказала: «Мені вже за шістдесят, тут мені спокійніше. А ви почнете своє життя».
Соломії квартира не сподобалась, але вона погодилась. Її батьки подарували їй на весілля новенький іномарковий авто. Це був подарунок лише їй — про це вона не забувала нагадувати. Коли я одного разу попросив її підвезти мене до матері — усього 40 кілометрів — вона холодно кинула:
— Я тобі що, таксистка? Хочеш — їдь автобусом. Я до твоєї глушини не поїду.
З того часу я їздив один. Раз на тиждень, без пропусків. Привозив продукти, ліки, допомагав по господарству. Мати ніколи не просила. Але я знав, що їй важко. Пенсії ледве вистачає.
Водночас Соломія не відмовляла собі ні в чому. По магазинам — будь ласка. На вечірки до подруг — завжди. А ось коли я просив поїхати зі мною до родичів або на день народження маминої подруги, починалася істерика. Якщо наполЯкби я знав тоді, що справжнє щастя — це не краса чи достаток, а теплий погляд мами і тиша у душі, я би не витратив стільки часу на помилку.
