«Ти ж повинна допомагати — хіба ти не рідня!» — й це пролунало за тиждень до нашого весілля…
Ранковий червневий спокій розчинявся в запашній кухні. Оксана мірила кожен рух, готуючи каву, насолоджуючись ароматом, що заповнював їхню простору київську квартиру. Вона любила ці миті тиші — перед тим, як світ знову починав вимагати від неї більше, ніж вона мала.
Її чоловік, Богдан, увійшов до кухні, завжди зібраний, з легким виглядом втоми. Кивнув, взяв чашку, ковтнув гарячого, і тоді вже ділився новиною:
— Мама питала, чи зможеш завтра відвезти її до лікарні. В неї вранці прийом.
Оксана завмерла. Завтра мала бути презентація, над якою вона працювала два тижні. Пропустити — означало втратити шанс на підвищення.
— Богдане, ти ж знаєш, я не можу…
— Це ж мама, — перебив він, з доріканням. — Ти ж дружина, а не якась стороння. Рідним треба допомагати.
Спочатку — прохання свекрухи. Потім — дзвінок від Олі, Богданової сестри. Їй, бач, терміново потрібна «перерва» від дітей. Саме тоді, коли Оксана збиралася відвідати своїх батьків, яких не бачила місяць.
— Ну будь ласка, — капризно благала Оля. — Ти ж добра. До своїх батьків і пізніше заїдеш.
Оксана знову поступилася. І знову не почула «дякую».
Через тиждень дзвонив Василь Іванович, свекор:
— Оксаночко, у мене машина зламалася. Ти б не могла свою позичити на тиждень?
— Але як я їздитиму на роботу? У мене зустрічі на іншому кінці міста…
— На метро доїдеш. Молода ще. Ми ж родина.
І знову — «ти повинна». І знову — «ми ж рідні».
Пізніше, коли її підвищили, і вона, сповнена надії, розповіла про це Богдану, мріючи про подорож, він лише знизав плечима:
— Батьки вирішили зробити ремонт. У Марічки весілля не за горами. Раз у тебе тепер зарплата більша, допоможеш?
Оксана не вірила своїм вухам.
— Тобто ми знову все скасовуємо заради твоїх? Це ж були наші мрії…
— Ну а хто, як не ми? Ти ж не чужа.
Ці слова лунали у її голові щораз голосніше. У цьому «не чужа» не було любові — лише обов’язок.
І ось одного разу, за тиждень до річниці, Богдан остаточно перетнув межу:
— Ти зобов’язана допомагати моїй родині. Ти ж дружина!
Оксана мовчки дивилася на нього. Перед нею сидів чоловік, для якого вона була не супутницею, не коханою, а лише функціональною одиницею, що мала задовольняти потреби усіх.
Вночі вона не спала. Вранці зібрала валізу. І пішла.
Повернулася до маленької квартири, яку колись купила на свої гроші. Вона стала її пристановищем.
Минуло три місяці. Богдан подзвонив, попросив зустрітися. Казав, що все зрозумів, обіцяв змінитися.
— Занадто пізно, — відповіла вона.
Він не зрозумів головного. Не відмова в допомозі зруйнувала їхні стосунки. А те, що він перестав бачити в ній людину. Усе, що було раніше — турбота, підтримка, сім’я — розчинилося в нескінченних вимогах, де вона була лише «зобов’язана».
Навіть річницю він забув.
Того дня Оксана купила собі букет мальв, пройшлася старим Подолом, а ввечері, сидячи на лавоці біля Дніпра, вперше за довгий час відчула, як повітря в легенях стало вільнішим. Не тому, що стало легше. А тому, що тепер вона жила для себе.
Наступного ранку вона купила квиток. В один кінець — до Варшави. Сама. Бо більше не потрібно бути зручною. Досить бути щасливою.
