Мені шістдесят вісім. Самотня. Вдова вже багато років. Чоловік пішов тихо, уві сні, нічого не сказавши, не попрощавшись. Відтоді життя — наче у серому тумані: дні зливаються в один, обличчя здаються однаковими, події не залишаються в пам’яті. Досі працюю — не через гроші, а щоб не збожеволіти від цієї мовчанки. Робота — останні години доби, коли відчуваю себе хоча б трішки потрібною.
Не скаржусь. Просто констатую. В мене немає захоплень, мрій чи хобі. Усе, що колись було, — у минулому. Більше не шукаю, не пробую, не сподіваюсь. Мабуть, просто вже стара. Але найважче — не вік, а самотність, яка обліпила стіни моєї двокімнатної квартири в Білій Церкві, як іржа: непомітно, але неминуче.
От і вирішила. Подумала: може, запропонувати синові з родиною переїхати до мене? У нього троє дітей, живуть тісно, а в мене — вільна кімната, комоди з постіллю, місце для іграшок. Здавалося б, логічно: простір є, бажання теж. Та не все так просто.
Син вислухав, не перебивав. А потім зателефонувала невістка. Ввічливо, але з холодком у голосі:
— Ви ж розумієте, Маріанно Петрівно, у нас і так усе влаштовано. Діти звикли до свого простору. До того ж, під одним дахом — це завжди складно. У кожного свої звички, свій ритм.
Я зрозуміла. Я для них — тягар. Бабуся, яку треба терпіти, якій треба поступатися. А я ж просила небагато — просто бути поряд.
Донька… Я б із задоволенням пожила з нею. Але в неї своя родина, свої клопоти. Вона, звісно, прямо не сказала, що я непроханий гість, але… мені досить погляду її чоловіка, коли я затримуюся на кухні після вечері. Втім, донька завжди гостинна: нагодує, напоїть чаєм, вислухає. Та чим частіше я приходжу, тим важче повертатися до своєї пустої квартири, де годинник цокає голосніше за телевізор.
Вони кажуть, що я ще не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, записатися в гурток, займатися йогою. Мовляв, «ти просто замкнулася в собі».
— Мам, ну хіба тобі з нами справді буде краще? — питає донька. — Ти ж не зможеш розслабитися, завжди відчуватимеш себе зайвою.
— Краще знайди те, що тобі подобається, — каже син. — Може, в бібліотеку ходити, чи на плавання. Зараз стільки всього цікавого…
А я мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені потрібні не хобі. Не виставки й не прогулянки з паличками. А живий голос зранку. Дитячий сміх у коридорі. Ранкову каву, зварену не тільки для себе. Когось, хто просто поруч.
Мені кажуть: «Ти ще можеш знайти кохання». А мені вже смішно. Куди я, зі зморшками, втомленими очима, з пам’яттю, де більше минулого, ніж майбутнього?
Так, я живу. Але відчуття, ніби це життя — десь поруч. Мимо свят, бесід, сміху, який колись лунав на кухні. Зараз — тиша. І я.
Я не прошу жалісти. Просто хочу зрозуміти: чому я зайва в житті тих, для кого колисала ночами, кому готувала, прасувала, кого годувала при температурі? Чому в їхньому домі немає для мене місця? Я ж не чужа. Я — мати. Бабуся. Рідна.
Невже бути потрібною — це розкіш, яку заслуговують лише молоді?
Не знаю, як переконати дітей взяти мене до себе. Може, і не варто. Може, гордість має шепнути: «Живи, як є. Не нав’язуйся». Але серце не знає гордості. Воно просто нудиться. І мріє — по-своєму, по-старому — про те, щоб одного дня задзвонив телефон і сказали:
— Мам, ми подумали. Переїжджай. Нам тебе бракує.
