Я стояла у вікна, тримаючи руки біля серця, коли Соломія, моя єдина донька, увійшла в хату зі своїм нареченим. Її обличчя було напруженим, ніби застиглим у виразі розчарування й гіркої образу. Я думала, що знаю її погляд напам’ять. Але того вечора в її очах побачила щось чуже. Неначе переді мною стояла не моя рідна дитина, а холодна незнайомка зі сталевим голосом.
— Мамо, ти мусиш зрозуміти, — почала Соломія, і в її голосі тремтіло не безсилля, а гнів. — Це найважливіший день мого життя. Як ти можеш мені відмовити?
Я мовчала. Відчувала, як серце стискається в грудях, ніби щось рветься всередині. Я і справді хотіла допомогти… але не могла.
— Соломіє, доню… — ледве вимовила я. — Ти ж знаєш, як мені тяжко. На пенсію ледве виживаю. Я не в змозі оплатити все це…
Вона спалахнула.
— Не в змозі? А де ж всі твої заощадження? Де гроші, які ти мала відкладати ще з мого дитинства? Ти хоч раз думала про майбутнє?
Соломія та її наречений — Дмитро — планували розкішне весілля. Ресторан у центрі Києва, столи на сотню гостей, сукню за сто тисяч гривень, живу музику, відеозйомку, фотозони… Свято їхньої мрії. Але не моєї. І не за моїми можливостями.
— Соломіє… Я працювала все життя заради тебе. Коли батька не стало, тобі було лише десять. Я сама витягнула тебе — без допомоги, без підтримки, без вихідних. Віддала тобі все, навіть себе.
— А тепер ти відмовляєш мені. Саме зараз, коли ти мені потрібна найбільше, — холодно сказала вона. — Дякую, мамо. Я все зрозуміла.
Після тієї розмови вона більше не подзвонила. Я писала, дзвонила — у відповідь мовчання. Або короткі, сухі повідомлення без знаків, без душі.
А потім настав день весілля. Мене не запросили. Ніхто не повідомив. Дізналася від сусідки, яка показала фотографії у мережі. Гарна сукня, золоті кулі, безліч гостей, радість. А я… сиділа вдома. Самотня. У старому халаті, перед келихом холодного чаю.
Я дивилася на фото, і серце розривалося. Не від заздрощів. Від болю. Від того, що я, яка віддала їй все життя, опинилася викресленою. За одне: «Вибач, не можу».
Я згадувала безсонні ночі, коли вона хворіла. Як брала додаткову роботу, щоб купити їй новий рюкзак. Як копила на її курси англійської. Як відмовляла собі у ліках, але купувала їй квитки в театр. А тепер — я непотрібна. Мати, яка не змогла оплатити сукню, — більше не мати.
Дмитро тепер непомітний. Жодного дзвінка, жодної спроби поговорити. Ніби я — незручний слід у їхньому новому блискучому житті.
Минув рік. Я досі сама. Іногда бачу їх у місті — Соломія з чоловіком, сяє від щастя. І так хочеться підійти. Просто сказати: «Я люблю тебе. Я поруч. Завжди». Але я боюся її погляду. Бо одного разу він вже пройняв мене наскрізь. Бо не знаю, чи витримаю це знову.
Я знаю, гроші — не головне. Але, мабуть, для неї це виявилося важливішим за все. І я досі шукаю відповідь: чому одне «ні» перекреслило всі мої «так» за двадцять п’ять років?
Мені часто кажуть: «Вона ще опам’ятається». А якщо ні? Що, як вона так і буде вважати, що я підвела її у найважливішу мить?
Я не знаю, скільки мені залишилось. Але знаю одне: я ніколи не перестану її любити. Навіть якщо вона більше не хоче бути моєю донькою. Навіть якщо відвернулась.
Та в нічній тиші, лежачи й дивлячись у стелю, я все частіше запитую себе: чи завжди материнська любов — безкоштовний дар? Чи може колись і її вбиває байдужість?
