Він забрав сина з собою — і це був лише сон…
Наталя зустріла Богдана на вечорницях у сільському клубі. Він одразу помітив її — високу, струнку дівчину з сміливим поглядом та гучним сміхом. Весь вечір не відходив від неї ні на крок, а пізніше запропонував провести додому.
— Прийду завтра ввечері, погуляємо? — запитав, коли прощалися.
— Приходь, — відповіла вона, відчуваючи, як серце затріпотіло.
Так почалася їхня історія. У селі чутки розлітаються швидко — незабаром усі знали: у Наталі залицяльник. Люди шепотіли:
— Та в них скоро весілля. Він за нею, як тінь. А що, пара гарна, обидва розумні.
Богдан не зволікував і дійсно запросив її заміж. Влаштували гучне весілля на все село. Молодята оселилися в будинку, який Богдан збудував власноруч — він з дитинства вмів усе робити, навчався у батька. Незабаром у них народився син. Усе було чудово. Перший час.
Але з часом Богдан все частіше затримувався у сусідів — то помагав, то щось лагодив. Часто його частують. Щедро. Спочатку це здавалося невинним, але потім увійшло у звичку.
— Богдане, годі вже по хатах блукати, — говорила Наталя. — Я втомилася бачити тебе підпитим щовечора.
— Та що такого? Попив з добрими людьми. Адже й по господарству все роблю.
Син підріс, Наталя вийшла на роботу, малий залишався у бабусі. А Богдан продовжував «допомагати». Але день за днем він повертався додому все гіршим. Відносини затремтіли. Сварки ставали частими. Одного разу вони навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона його пробачила. Він обіцяв змінитися. І справді — деякий час усе було добре. Аж поки не почалося знову.
Наталя не раз збиралася піти. Але син любив батька. Коли Богдан був тверезий, вони багато часу проводили разом — вчилися, грали, майстрували. Заради сина Наталя терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той уважний чоловік, за якого вона виходила заміж.
Але роки та втома брали своє. Богдан почав хворіти, слабшати.
— Ходім до лікаря, — умовляла дружина.
— Дурниці. Відлежуся — пройде. Я ще молодий.
Він зважився на обстеження, коли вже не міг піднятися з ліжка. Діагноз приголомшив. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, нам залишилося мало часу…
Наталя доглядала за ним до останнього. Біль, безсилля, сльози — усе переплелося. А потім Богдана не стало. Усе село провожало його в останню путь. Навіть ті, хто не любив його пиятик, — поважали його як чоловіка та майстра.
На сороковий день Наталі наснився сон. Чоловік стояв у тіні й говорив:
— Ну, як тобі без мене? Радій, поки можеш… Але пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася в холодному поту. Побігла в дитячу. Син — дванадцятирічний Олесь — мирно спав. Вона нікому не розповіла про цей сон. Але відтоді почала оберігати його особливо. Пильнувала, стежила, хвилювалася за кожну дрібницю. Чоловік більше не снився. Сон ніби забувся… але тривога лишилася.
А через півроку Олесь не повернувся зі школи. Машина. Випадковість. Його не стало.
Наталя не витримала — біль розривав груди, душив, позбавляв сну. Після похорону вона майже не розмовляла. Лише через місяці навчилася знову дихати. Потім — повільно — почала повертатися до життя.
Вона вийшла заміж за удівця з двома доньками. Намагалася бути доброю матір’ю, потім у них народився спільний син. Начебто усе налагодилося. Але серце вже ніколи не було колишнім. Олесь залишився в ній назавжди. Її перший син. Забраний батьком. Тим, хто колись був її усім.
Тепер у Наталі є онуки. Вони приїжджають, граються, бігають подвір’ям. І вона посміхається. Але коли вночі їй сниться Олесь — вона плаче. Бо тепер вона вірить. Провіщі сни — бувають. І, можливо, у цих снах нас попереджають. Тільки змінити — майже ніколи не можна. Залишається лише прийняти. І жити… далі.
