— Ну і де вони? — Оксана тривожно зазирнула у кухню, потім у вітальню. Порожньо. У домі панувала тиша, така незвична й тривожна.
Зранку все було нестерпно. Мати — сувора, вперта, з важким поглядом і нескінченним списком нарікань. Чоловік — замкнений, дратівливий, глухий до будь-яких прохань. Жити разом з матір’ю вони погодилися «на тиждень». Минув тиждень. Вже третій.
— Мамо! Іване! — гучно покликала вона. Відповіді не було. Серце стиснулося.
Вона накинула светр і поспішила до гаража. Там зазвичай ховався її чоловік — реставрував старовинні меблі, рятуючись від побутової рутини. Двері були привідкриті, і звідти лунали голоси.
— Якщо правильно обробити поверхню, лак ляже рівно, — говорила мати. Голос у неї був м’який, майже ніжний.
— Я зазвичай розводжу перший шар, — відповів Іван. — Тоді дерево краще вбирає.
Оксана завмерла на порозі, наче боялася порушити крихку гармонію. Перед нею — майже неймовірне: її мати та чоловік, які завжди сперечалися, сиділи за столом і разом реставрували стару раму від дзеркала. На матері — фартух з плямами лаку, у Івана — пензель, у руках — шкурка.
— Оце так зворот, — прошепотіла Оксана й тихо сіла в кутку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполігла: мати має переїхати. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли тимчасово переселити. Але мати рішуче заявила: «Краще до доньки. І допоможу, і не обтяжу».
Іван був не в захваті. Він і раніше не приховував: з тещею у нього непрості стосунки. Занадто різні. Вона — жорстка, вимоглива, з непохитними поглядами. Він — спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дрібні сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки не так випрасував, то надто голосно хлопнув дверима. Ввечері Оксана слухала їхні мовчазні образи. Двоє сильних, упертих, звиклі бути головними — під одним дахом.
Вона боялася: шлюб не витримає.
Але ось тепер — ці двоє сидять за одним столом. Виявилося, мати всю молодість працювала на меблевій фабриці. А Іван — реставратор-самоучка, який завжди мріяв зустріти фахівця.
— У вас рука вміла, — сказав він. — Не кожен майстер так може.
— А ти талановитий, — відповіла мати. — У тебе відчуття матеріалу.
Потім вони разом варили чай, дістали зі старого скрині банку варення. Оксана не витримала:
— Ви підмінили мою матір?
Мати хмикнула:
— Просто раніше не про що було говорити. А от тепер — спільна справа знайшлася. Я ж думала, він безнадійний. А він от як меблі робить!
— А я думав, ви мене терпіти не можете.
— Терпіти не можу дурість. А ти, виявляється, не дурний.
Оксана мовчки дивилася на них. А потім усміхнулася.
Коли вночі вони повернулися додому, вона почула, як Іван прошепотів:
— Дякую, що мати у нас. Не очікував, що ми знайдемо спільну мову.
А вранці мати сказала:
— Я вирішила. До санаторію не повертатимусь. Залишуся тут. Допоможу вам майстерню відкрити.
Оксана не сперечалася. Коли двоє людей, яким було важко навіть зійтись око в око, починають розуміти, цінувати й підтримувати один одного — це не лихо. Це диво.
І, можливо, у цьому домі знову стане спокійно. Навіть тепло.
Життя іноді зближує найнесподіваніших людей — варто лише знайти ту саму ниточку, що об’єднує серця.
