Старе дзеркало, або Як помирилися зять із тещею
Олеся повернулася додому пізно. У квартирі стояла підозріла тиша. Ні голосу чоловіка, ні звичного бурчання матері.
— Мамо? Вітьку? — покликала вона, оглядаючи кімнати. Пусто.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в гаражі, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилась і поїхала?»
Накинувши куртку, вона вийшла у двір. З напіввідчиних дверей гаража лилося жовте світло, лунали голоси. Увійшовши всередину, Олеся завмерла.
Вітько та її мати, Надія Степанівна, захоплено працювали над старовинним дзеркалом. Чоловік фарбував раму, а теща, підв’язавши хустку і надівши старий фартух, щось жваво пояснювала.
— Тільки подивись, як заграло дерево! — захоплювалася Надія Степанівна. — Твоя робота — справжнє мистецтво, Вітьку!
— Не перебільшуйте, Надіє Степанівно… Я так, бавлюся.
— Бявлюся він! — фуркнула теща. — Та це ж шедевр!
Олеся лише сіла на табурет, не вірячи власним очам. Вранці вони ледь не посварилися навіки…
Все почалося з того, що Надія Степанівна переїхала до них «тимчасово» після закриття санаторію, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це лише на пару тижнів, — запевняла Олеся чоловіка. — Поки у них там не відкриються місця.
— Пару тижнів, — похмуро відповів Вітько. — А жити з нею мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом зітхнув:
— Може, знімемо їй готель? У мене якраз премія має бути…
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Олеся. — Щоб потім все життя слухати, як рідна дочка вигнала матір?
Дзвінок у двері порвав тишу. Надія Степанівна, як завжди, приїхала на годину раніше, «щоб оглянути обстановку».
З порога вона розпочала огляд:
— Олесю, кохана, у вас зовсім шпалери вигоріли… А вішалка? Вітьку, ти б хоча б гвинтики підтягнув!
Вітько пішов у ванну, не промовивши ні слова.
За перший тиждень теща переставила меблі, вимила до блиску кухню, перекопала весь посуд і… добралася до Вітькових документів.
— Надіє Степанівно! — підвищив голос Вітько, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої папери?
— Викинула, — спокійно пожала плечима теща. — Зім’яті якісь. Все в нові переклала. І за абеткою!
Вітько мовчки вийшов, гукнувши дверима.
Олеся намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — упертий… А між ними — вона.
Після роботи вона одразу поїхала додому. Квартира була порожня. Спочатку вона злякалася. А потім почула голоси в гаражі.
І ось тепер вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, яких ще зранку рознимала, тепер обговорювали лаки й пропитки, сміялися, як старі друзі.
— Мамо? — несміливо покликала вона.
— О, прийшла! — Надія Степанівна сяяла. — Дивись, які в Вітька руки золоті! А я все бурчала, стара дурна…
Вона зняла з верстака тарілку з сирниками:
— Ось, напекла. Миритися йшла, а тут… відкриття!
— Ти не уявляєш! — підскочив Вітько. — Твоя мама знає все про стару меблі! А я голову ламав, чим раму обробити, а вона — «додай лляної олії», і все заграло!
— Мамо? — Олеся дивилася з подивом. — А ти ж все життя у меблевому відділі працювала…
— Так, хобі, — махнула рукою Надія Степанівна.
— Та ну! — Вітько схопив розписну скриньку. — Тільки подивись, як вона колір вивела! Я б за тиждень не здогадався.
— У вас у селі таких штуковин багато? — раптом зацікавився він.
— Та комора забита! Комоди, трюмо, поли… Приїжджай — сам побачиш!
— Ось і приїдемо! — повернувся він до дружини. — Олесю, поїдемо до мами влітку! Уявляєш, скільки всього можна зробити!
Надія Степанівна схопилася за голову:
— Правда? Ви приїдете?
— Обов’язково!
Вони сіли за столик, накритий імпровізовано клеєнкою. На ньому стояли сирники, чайник, банка варення.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — У мене є ідея, як оформити цю раму.
Олеся дивилася на них, таких різних, і таких рідних. І в грудях щеміло: так, буває ж… Іноді щастя ховається в найнесподіваніших місцях — наприклад, у старому гаражі з запахом фарби й тріски, де теща й зять знайшли спільну мову…
