**Отруєна завистю**
На околиці маленького містечка на Волині була стара вулиця, яку час забув. Асфальт — у вибоїнах, автобуси — раз на день, сусідів — на пальцях перелічиш. Але останні роки усе змінилося: сюди потягнулись містяни, втомлені від бетонних джунглів. Один за одним купувалися будинки — хто лагодив, хто зносив до фундаменту, щоб звести великий котедж.
Тарас та Оксана теж вирішили переїхати. Старий домик у глибині вулиці обійшовся недорого, а квартиру в місті залишили доньці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть палісадник розбили — як мріяли. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля хвіртки — так, щоб було видно з вулиці.
Спочатку деревце слабшало, ніби не могло прижитися. Але Оксана з Тарасом не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з нею, як з живою. І одного дня ялинка пішла вгору. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки зібралися біля неї — і з того часу на кожне Різдво тут були вогники, радість і сімейні світлини.
Через два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голчками. Влітку навколо зацвіла трава, і подружжя вже мріяло про лавочку, щоб вечорами сидіти в тіні. Та одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника — викинуте тіло колишнього улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг таке зробити — улітку, не взимку, не на свята?
Тарас, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Іванівни. Вона давно косилася зі злістю. Будинок у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди — були їй як терен у оці.
— Навіщо ж так жорстоко, Маріє Івановно? — запитав він без злості, але з болем.
— Ось добре влаштувались! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як картинка! А ця ваша ялинка — як ніж у серці. Онуки галасують, товпляться, спокою нема.
— Та це ж свято було… Іграшки… Родина… — спантеличено промовив він.
— А я що, маю влітку вікна завішувати, коли ваші бігають під вікнами?
Він мовчазно розвернувся. Дома розповів дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Від заздрості. Інакше не поясниш.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Просто любимо жити гарно. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля хвіртки, а другу Тарас узяв і пішов… знову до Марії Іванівни. Хотів помиритися, щоб її серце трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша подачка! — прошипіла вона. — Саді— Садіть собі, у мене все своє.
