Лист до батька
Ну й ти, Ваню, от фрукт! Ніколи б не подумала, що таке від тебе почую! Соломія вже не зважала на пристойності, витерла ніс рукавом своєї святкової блузки.
Ту блузку їй мама пошила. Клаптик шовку з бабусиних запасів дістала, зітхнула над ним, шкодуючи трохи, що не їй така краса дістанеться, але все ж засіла за машинку.
Бо ж донька вже дорослішає. Треба наряди. Хто на неї гляне, як абияк зодягнута?
«Краще б мамця так не старалася Хто ж оцінить?» подумала Соломія, дивлячись услід своїй першій любові.
Йшла та любов Ваня від неї впевненим кроком солдата й навіть не озирнувся.
Нестерпно образливо!
Соломія ще раз схлипнула, але зразу пригадала, що вії нафарбовані (мама сварилася, а вона не послухала), тому плакати не можна.
Іван, Ваню, Ванюню
Рідний, єдиний! Півроку щастя їм лиш доля відміряла. Соломія лічила. Від дня знайомства якраз і спливло шість місяців.
Півроку, а скільки всього сталося
Ваня таки обернувся, але Соломія удавала, що не бачить.
Бо ж і не треба! Вона до нього з такою новиною, а він носа верне? От нехай іде своєю дорогою! Моряк з печі бряк! Море йому подавай та волю! Ну й ходи собі! Вона що мала? Сама і народить, і виростить! І дозволу не питатиме! Забагато честі!
Соломія сердилась, але всередині дрібно-тихо скавчав біль.
Як так? Казав: люблю, обіцяв усе, що душа забажає! Казав, що одружаться А сам? Як дізнався, що буде дитина, так зразу і відхрестився?
Ну як дізнався
Розповіла Соломія, мовляв, хотілося б більшого, ніж зустрічі на вихідних. А він що його море чекає. І планів заради її мрій він міняти не збирається. Якщо вже кохає, нехай їде з ним.
А куди ж вона поїде від матері? Та ще з животом? На край світу, де ні рідних, ні знайомих!
Ні, ні! Не буде цього!
Соломія підвелася з лавки, поправила спідницю й зачіску. Ті три волосини, але ж завивка робить дива. Мама казала правильно зовнішність багато значить. Дивись, бо й Ваня на вигляд нічого особливого, а дівчата у нього закохуються. Бо розумний, веселий, і поговорити вміє не гірше за студента. Хоча освіта пять класів та два коридори. Та все ж таки тямущий
Хоча й у неї, Соломії, не густо. Технікум закінчила й досить. Далі вчитись не хотіла, хоч мама й просила. Ледве місяць не розмовляла з нею! Оце вже був випадок
Але Соломія й так відчувала, що користь від диплома якась мізерна. Бо заробляла на будівництві пристойно. І мамі висилала копійчину, і собі вистачало.
Мати з часом стихла, заспокоїлась, знову під крило взяла. На те вона й мати. Але що скаже, дізнавшись, що стане бабцею? Сварка буде?
Дарма гадала. Без цього не буває.
Мати кричала так, що збіглися сусідки. Та пояснювати їм нічого не стали. Сказали у Соломії на роботі халепа, і всіх випровадили. Бо сімейне воно сімейне, без сторонніх порад і зайвих вух.
Як же так, доню? Хіба я не казала тебе берегти до весілля? Кому ти тепер потрібна? Ех, Ванько! Не чекала я від нього такого! А виглядав хлопцем добрим Гад! Ну нічого, ще він своє дістане! Значить, сказала про дитину так і утік?
Соломія задумалася. Розповісти мамі всю правду? Заклює і не пробачить. А так з неї спитають менше, а Ваня вже далеко.
Так, мамо. Все так і було.
Ой, горе моє Як же нам тепер з тобою?
А що? Невже маленькі? Впораємось, мамо! Якщо не залишиш мене, й допоможеш, то й не страшно народжувати.
Та куди ж я від тебе піду? Що ти таке кажеш? Яка мати свою дитину покине, коли тій допомога потрібна?!
Соломія на мить заплющила очі й полегшено видихнула.
От так, Ваню! І без тебе, коханий, порадимо! Пливи собі, якщо тобі море дорожче за дитину!
Згодом Соломія й сама забула подробиці розмови з Іваном. Навіть упевнилась, що повідомила його про дитину й отримала по носі у відповідь. А тому гнів і образа оселилися в її душі, закрутилися й час від часу нагадували про себе тоненьким сміхом:
Он яка! Дивись дочура уся в тата! Така ж вертка і невгамовна! Нерви тріпає на дурниці! А ти їй розкажи, хай не питає, де її татусь-заблуда! Як пішов у море, так і зник! І виросте так само відлетить, як виросте! Бо не вміє цінувати і любити! І не навчиться!
Можливо, тому Аля, донька Соломії, росла з переконанням її на світі лише бабуся любить, і те час від часу. Погладить, пошкодує, але но щойно сусідки щось хихикнуть, одразу «Йди, йди до матері! Хай вона тебе жаліє, моє лихо За що нам таке покарання, Господи, чим ми провинились?»
Літ до трьох Аля була певна, що «лихо» і «покарання» то її імена. Так само, як і Альонка. Так її називала мама у рідкі хвилини спокою. Тоді дівчинка й отримувала ту рідкісну, таку бажану ніжність.
Іди до мене, доню! Волоссячко причешу! Гарне воно в тебе Не те, що моє Ось які густі! В тата І в нього було темне й пишне А очі сині-сині, як те море, куди він подався Ти в нього Хоч і гарна дівчина, але щастя тобі не бачити!
Чому? маленька Альона ображено шморгала носом.
Так!
Голос мами ламався, і Альона розуміла краще вже не питати більше. Дорого обійдеться. Легше піти до бабусі, тицьнутись носом у передник, що пахне котлетами та борщем, і поплакати трохи: спочатку себе шкодуючи, потім маму, а наостанок і бабусю. Бо мамин сором бабуся й тягне.
Що за той сором, й чому його треба тягти, Альона дізналася пізніше. Ледве виповнилося десять, як мама озеленилася, похорошіла і поїхала в місто будувати нове життя.
Альона залишилась із бабусею.
Не те, щоб вона дуже сумувала за матірю. Та й раніше залишала Альону надовго заробляти їздила, казала, що «безбатченка» годувати треба. Але те було інше. З подорожей мама поверталась радісна, хоч і втомлена, привозила торби гостинців і нових платтів, тішилась донькою та сварила бабусю:
Мамо, чого це вона така худа? Люди скажуть, що ми її не годуємо!
Так твоя дочка нічого не їсть! Я вже й так, і сяк, а вона шмат хліба та й усе! Була б поряд мама дитина б і харчувалася, як годиться! А я що? І за худобою встигни, і на ферму, ще й дитина вдома! Краще б ти повернулася, та сама ростила!
Нащо її ростити, мамо? Вже велика! Ну, не сердься! Краще подивись, що я тобі привезла!
Кому ті подарунки треба? Ох, доню, краще б ти біля мене була! Серце ниє! Сумую
Мама похмурішала, й Альона лякливо тулилась у кут, відчуваючи буде сварка.
Так? Сумно тобі?! А мені не сумно, думаєш?! Я ще молода й гарна, а що з того?! Живу, як бобиліха! А ти ще мене дорікнеш! І тоді вже зовсім не хочеться жити! Мамцю, хоч ти пошкодуй! Я й так собі тягар на шию взяла Якби знала, що так буде, невже відпустила б його?
Що вже тепер, доню? Зробивши не розгризеш, локті кусати розуму не додасть.
Мамко!
Що?! Дитину народила виховуй! А ні пиши батькові! Може, забере онуком?
Щоб я Алю віддала? О, ні! Він нічого знати не хотів про неї! А тепер на тобі, Іване Михайловичу, готова дитина? Не буде цього! Я стільки років горбатилась на стройці, щоб він прийшов і все забрав!
А ні так і не скигли! Дитина все чує! Думаєш, їй не боляче? Знати, що батько зрадник, а мама ледь жива підробляє?
Та нехай ображається! Життя не мед! Бє, бува, боляче! Усе, мамо! Не заводь більше! І не смій сама Івану писати! Я тебе знаю!
Бабуся заборону виконувала до певної пори.
Альона готувалася до випускних іспитів, як із міста прийшла звістка. Мама Алі народила хлопчика, а за тиждень пішла з цього світу, не встигши нічого нікому пояснити.
І таємниця народження залишилась би секретом, аби не впертість Альони.
Дізнавшись про все, бабуся швидко зібралась і поїхала, залишивши Алю одну з наказом стерегти хату.
Тепер не до сліз, дівонько затягаючи хустку, шепотіла бабуся. Як же далі бути? На що жити? Не знаю
Бабцю, я працюватиму!
Погоди. Спершу з малюком треба дати раду. Батько його забрав, але ростити не хоче. А я Чи витягнемо, Альоню?
Бо є вибір? Ба, я без мами росла. А його ще в дитбудинок віддати? Не по-людськи це!
Розумію Та тільки страшно мені, Альоно. Не знаю, чи надовго мене стане
Бабуся поїхала, а Альона порила весь дім, зрозумівши: мамині заборони вже не мають ваги.
Треба шукати тата. Без нього їм з бабусею не впоратися
Що робити знала, бо з дитинства писала татові листи, ховала малюнки, де розповідала про кішку в хаті чи як ліпили вареники. Альбоми бабуся знайшла, але мовчала, ще раз спробувала поговорити з дочкою й здалась не пробєш образу за того, хто десь світами мандрує. Соломія гнівалась на Івана, думаючи, що він і не знає про доньку.
З часом малюнки змінилися невмілими літерами і вже в зошитах Альона писала нові листи: про радість, прикрості, маленькі перемоги і образи.
І зараз треба написати головного листа. Його вона нарешті і відправить
Адресу Альона таки знайшла. Старого пожовклого конверта мама заховала так, що якби не впустила Аля рамку з фото, не знайшла б. Рамка вислизнула з рук, скло розбилося, і Аля з досади розплакалась.
Край старого конверта виглянув з-під знімку Аля схопила, зрозуміла, що знайшла потрібне, і знову в сльози.
Мамко! Чому ти так зі мною?! Що я поганого зробила?
Довго ще Аля сиділа на підлозі, виговорюючись мамі й просячи пробачення за щось невідоме
Легше не стало.
Прости, мам, але не послухаюсь. Ти не хотіла, щоб я спілкувалась із батьком Але ж він мені дуже потрібен! Бабуся каже, що не вічна Я злюся за це, але розумію правда твоя. І самі ми не впораємось. Якщо він такий негідник, як ти казала, я хоча б знатиму й надіятимусь уже лише на себе. А якщо ні? Прости, мам, але не дуже й вірила я тобі. Ти все казала папа поганий, а сама Нащо народжувала, якщо любити не могла? Для чого такий героїзм? Так, скаже я невдячна Може й так! Але ж як боляче, коли тебе не люблять! Коли все життя твердять, що ти схожа на того, кого й не бачила ніколи! Звідки мені знати, який він? Я хочу його побачити! І послухати, що скаже!»
Тоді їй у голову не спадало, що людина, що колись писала її матері, могла переїхати.
Вона просто діяла.
Провівши вечір і півночі над аркушем із зошита, Аля нарешті написала три прості рядки з усім своїм болем і проханням про допомогу.
Вранці, йдучи до школи, кинула листа в скриньку.
Повернулася додому а там бабуся, привезла неспокійного малюка.
Ось, Альоню Олексійко. Братик твій бабуся всхлипнула, відвернулась, а Аля розглядала хлопчика з цікавістю.
Чому він такий малий?
Нормальний. Ти менша була і ростом, і вагою.
Серйозно?
Аякже. Ось виросте, не турбуйся.
Ба, а батько його
Казав, що допомагатиме, але забирати не буде. Не до того йому.
І за те спасибі Аля аж інтонацію бабусину скопіювала, що та аж усміхнулась.
Ой, Альоню, як же ми з ним дамо раду?
Як? Та мовчки, ба! Як усі! У Ксені Панасюк аж девятеро, а не скаржиться! Обіцяла мені й одяг дитячий від близнят принести не всі й встигли поносити! То правда, ба?
Що діти швидко ростуть? Правда! Тільки-но тримала твою маму на руках, а її вже й нема
Ні, бабулю! Не плач, а то й я розревуся. Та й цей мосьє вже надумав ревіти! Чого йому? Мокрий?
Та ні, мабуть голодний. Ой, і справді, пора годувати!
Бабуся заклопоталась і ткнула Алі малюка:
Потримай! Не бійся, не впустиш! Ти в мене розумниця. Бодай він таким же був!
Аля застигла.
У неї на руках було живе підтвердження, що тепер вона вже не сама. Стільки мріяла бодай про когось, хто був би їй так потрібен, і кому вона була б життєво необхідна. Бабуся й мама не рахуються в них своє бачення, кому ким бути.
Як заміж вискочиш, шукай вітру в полі! Не будемо ми тобі потрібні! так казала мама. А Аля хотіла б чути, що житимуть великою родиною. Як у Ксюшиної гамірно, але тепло. Діти бігають, три покоління гріють малечу і одне одного.
Ксеня жила з батьками й свекрами, всіх однаково звала «мамо-тато». Господарство вела міцною рукою й знала: що під дахом діялось це її обовязок. Чоловік підтримував, дрібні сварки й кривди душив у зародку:
Ану! Не треба на родичів голос підвищувати!
Аля це запамятала: родина головне!
Шкода, що в неї лише бабуся й мама. Та ось зявився братик
Нехай йому лише кілька тижнів, а їй було зрозуміло це назавжди. Він їй потрібен. А вона йому.
Доглядати Олексія Аля навчилася швидко. Ксена, раз забігши, спритно переодягла малюка:
Привіт, боєць! Квилиш? І добре! Груди розвивай! Аля, слухай, нема тут страшного. Усі жінки справляються, і ти зможеш! Як купати та мазати покажу. Бабуся де?
У місті з документами. Все показала, але я й у тебе хочу спитати
Чому це? Бабусина порада хіба гірша? суворо Ксена.
Та ні, ба забула, як із грудними, а ти завжди памятаєш
Ще б пак! розсміялася Ксеня, у якої найменшим мало рік. Як учора!
Тому ти краще поясниш Мені страшно, Ксюш! Він ще такий маленький
Не бійся, Аля! Прорвемося! Ксеня спритно запеленала Олексія. Раніше дівчат рано віддавали. За давніми традиціями у тебе вже двоє було б! Тож справишся!
Аля дивилась на спритні Ксенині руки і подумки вже знала ще не готова стати матірю. Бо сповити й погодувати це не все Треба ще дітей любити. А як?
Тому навчила Олексійко. Аля тепер зі школи бігла додому там чекали! Беззубу посмішку першою отримала вона, а не бабця. І першим словом малюка стало її імя.
Аяяя! вимагав товстощокий малюк, йдучи через двір назустріч сестрі.
Я тут, мій хороший! Йди до мене!
Словно теплі обійми обвивали її плечі, Аля танула, покриваючи щоки Олексія поцілунками.
Де розбишакував? Знову брудний Ходімо вимою!
Олексій був на все ладен із сестрою. Навіть мити обличчя. Бабуся сміялась, дивлячись:
Глянь, який неспокійний! А ти тримай! Вужак! Зловиш його тоді добре!
Серед турбот Аля зовсім забула про листа до батька. Відповіді так і не було, і дівчина вирішила тиша теж відповідь. Батько не потребує її.
Образа трохи поворушилася в серці, та швидко стихла. Бо Аля мала турботу Олексія.
Бабуся все ж спонукала думати про університет, але Аля навіть чути не хотіла:
Ба, ти ж розумієш, що це нереально! Як я вступлю й поїду до міста хто тут залишиться? Не-не, тільки не це!
Бабуся не здавалась, але Аля сердитись почала. Що, роботи не знайде? На фермі чи в магазині, що Ксена з чоловіком відкрили недавно, працівники потрібні. Ксеня обіцяла взяти її, якщо лишиться.
Але бабуся стояла на своєму:
Альоню, не розумієш, маму свою згубила, й ти туди ж! Я ж заради тебе!
Ба, я все розумію, але не переконуй мене! Є речі важливіші за освіту!
У цей момент і зявився той, побачити кого Аля вже й не сподівалася.
Верталася вона з Олексієм від Ксени. Брат, награвшись із малечею, вже трохи вередував, але слухняно йшов поруч: Аля якщо сказала додому, значить додому. Біля хвіртки:
Аяя! На ручки!
Сестра підхопила його, посміхаючись. Відчинила хвіртку, ступила дві кроки, і раптом застигла: на веранді вовтузився якийсь чоловік, щось майстрував біля лампочки.
От же нарешті! буркнув незнайомець, коли лампочка засвітилася, стрибнув із стільця.
Помітив Алю з Олексієм.
Доню
Іван зробив крок, другий, і, не звертаючи уваги на щось подібне до опору з боку Алі, міцно обійняв і її, і Олексія.
Рідна моя
Аля помітила сльози в очах чоловіка.
Пробач мене, доню, я зовсім нічого не знав про тебе! Це твій? кивнув на Олексія, який здивовано розглядав дядька. Довіряєш діду? Йди-но до мене, рідненький! Дай гляну!
Ось тут Аля й зрозуміла, хто це перед нею.
То не мій! Син мамин Брат мій, Олексій
Ось як Іван обійняв хлопчика, який не відпихався, а, навпаки, тулився до чоловіка.
Колючий!
Побреюся, рідненький! Доню, ходімо в дім, комарі тут страшні! Побили мене за півгодини так, що не знаю, чи вцілію!
Річка поруч, тату
Памятаю
Бабуся зустріла Алю суворим, але вже привітним поглядом, і дівчина зрозуміла старші все обговорили. Значить, і їй нема на що ображатися.
Яка різниця, які відносини були у батьків до її народження? Головне, що зараз у родині поповнення. І цей подарунок долі треба прийняти з вдячністю.
Дивилась Аля, як Олексій вється біля батька і розуміла так тепер і буде. У їхній хаті зявився чоловік.
Потім дізнається, що її лист дійшов адресата не зразу: поштова пані, до якої він потрапив, розшукала колишнього мешканця, надіслала конверта, а потім ще пару місяців лист чекав Івана, який був «у рейсі».
Як лише твого листа отримав, дочко, так і помчав! Я ж думав один на всім білому світі Я писав твоїй мамі, не раз. Просив повернутись. Родину хотів.
А вона?
Відповіла раз: заміж вийшла, не чіплятись. Я й не став Ех, дочко, знати б, що тут такі дива! Я б уплав до вас повернувся! Господи, за що таке щастя! Не заслужив Поїдеш зі мною? У мене однокімнатна у Львові, світла, простора! З вікна видно Високий Замок
Тату, не можу
Чому?
Без Олексія і без бабусі не поїду! Несправедливо це!
А хто казав без них? Місця вистачить. Тобі вчитись треба, доню! Бабуся з Олексієм сидітиме, тебе до університету віддамо.
А жити на що? Ми з бабусею ледве зводимо кінці з кінцями! Олексієв батько не платить і не навідується! Вже рік як не зявлявся. Приїздив одну хвилину. Дивився все в порядку й знову зник.
Доню, ти мене образити задумала? Іван насунув брови, і Аля мало не засміялася: тато був справжнім буркотуном, як Олексій. Що смієшся? Я чоловік чи як? Не прогодую дві жіночих душі й одного малого? Ображаєш! Збирайтеся! Бабуся твоя мудра дала добро! Ми твого рішення чекали. Воно ж є?
Є, татку Є
І пригорне Аля тата, дякуючи дню, коли здумала написати листа А потім вирушить із ним до того далекого моря яке, попри назву, зовсім не буде тихим.
І скільки б штормів чи затишків їй не випадало, Аля точно знатиме: є у світі гавань, де знайде захист, хай що станеться.
І там завжди буде тепло й затишно. Там чекатимуть рідні. І пахнутиме улюбленими пиріжками з капустою, яких Аля так і не навчиться пекти, попри всі старання бабусі.
А ще там чекатиме її скуйовджений хлопчина, стрічаючи сестру вже грубуватим, але ніжним басом:
Привіт! Тато казав сьогодні приїдеш! Аля, я скучив!
І я, мій хороший І яАля притискала до себе брата, і раптом зрозуміла із кожною хвилиною страхів та жалю в її серці ставало менше. Замість них приходило щось нове, легке й жвавеньке як вітер біля річки навесні, як ранок після довгої ночі. З цього дому тепер виростало ціле дерево: з міцним корінням бабуся, гнучкими молодими гілками тато, з її і Олексійком першими зеленими листочками на новому гіллі.
Вечорами вони часом сиділи вдвох із татом на веранді. Олексій десь у глибині садка розганяв курей, бабуся лаяла його, але ніжно, несердито, з усмішкою. Аля обережно піднімала голову на плече батькові й усе затихало: і недитячі тривоги, і образи, і спогади про чуже і своє, ішло у ніч, а на зміну приходило просте щастя.
Того літа цвів бузок під вікном, як колись, коли жила ще мама. Дивно, але тепер пахнув він не журбою надією.
Одного разу вони втрьох пішли до річки. Тато навчив Олексія ловити рибу, а Аля сиділа на березі, тримаючи листа в маленькому зошиті того самого, про якого колись боялася навіть мріяти. Вона розгорнула його і написала: «Мамо, у нас добре. Ми разом. Я тепер знаю, що значить любити й бути потрібною. І за це тобі дякую».
Аля згорнула листа, підкинула його на воду і дивилася, як папірець пливе за течією, несучи в собі весь біль і всю надію до далеких морів, до жінки, яка завжди житиме у її серці.
А вдома на кухні вже шкварчали пиріжки, Олексій із батьком пересварювалися, хто краще витяг рибу, а бабуся всім розкладала по тарілках сметану і зелень і на мить здавалося, що ні війни, ні розлук не було і не буде.
Аля, затиснувши у долоні тепло рідних рук, знала: вона більше не шукає вона вже вдома.
