**Таємничий притулок: кафе, де народжується надія**
Оксана, шістнадцятирічна дівчина з вогнем в очах, міцно стиснула матір за руку.
— Мамо, я голодна, як вовчиця! Давай зайдемо кудись перекусити! — Вона потягнула Ганну Петрівну до невеличкого кафе, повз яке вони проходили в центрі старого міста на березі Дніпра.
Ганна Петрівна кинула швидкий погляд на заклад. Приваблива вивіска, вікна, прикрашені легкими шторами в жовто-блакитну смужку, випромінювали тепле, золотисте світло, що вабило в холодний вечір. Аромат свіжозвареної кави й теплих булочок з ваніллю розливався повітрям, але Ганні було не до того. Її думки кружляли навколо важкого рішення, яке могло перевернути їхнє життя. Нещодавно вона дізналася, що чекає дитину. Розповіла чоловікові, Петрові, але його реакція була холодною, майже мовчазною. Проблеми на роботі, тісна квартира — він не проронив жодного слова, але його погляд говорив багато. Ганна почувалася, як звір у пастці, що захищає свою дитину. Петро лише важко зітхнув, а вона вже знала: що б вони не вирішили, їхнє життя зміниться назавжди.
Щоб відволіктися, Ганна пішла з донькою по магазинах. Оксана без кінця базікала про шкільні плітки й кумедні історії, але мати ледве слухала. Вона ківала, натягувала посмішку, а в душі мріяла згорнутися в куточку, обійняти себе за плечі й лишитися наодинці з думками про майбутню дитину.
— Мамо! Ти що, заснула? Ось же кафе, заходь! — Оксана нетерпляче штовхнула матір за рукав.
— Ох, вибач, так, звісно, зайдемо, — відгукнулася Ганна, здригнувшись.
Всередині кафе було незвичайно затишно. Дерев’яні столики, м’яке світло старовинних ліхтарів, потріскування дров у каміні. Тихенька мелодія лилася з невидимих динаміків, а запах кориці й карамелі обгортав, ніби теплий плед. Ганна любила такі місця — тут її серце заспокоювалося, а тривоги відступали.
Оксана одразу вибрала столик біля вікна з видом на засніжену вулицю.
— Добрий вечір! Що замовите? — До столика підійшов офіціант, стрункий хлопець з гострими вилицями й легкою усмішкою.
— Мені два круасани й лате, — випалила Оксана й вичікувально подивилася на матір.
Ганна розгублено перегортала меню, не в змозі зосередитися.
— Дозвольте порекомендувати наш фірмовий яблучний пиріг, — запропонував офіціант, показуючи на рядок у меню з такою грацією, ніби виконував танець.
Ганна кивнула, подякувавши усмішкою.
Коли офіціант пішов, Оксана втопила ніс у телефон, а Ганна, вдихаючи аромат гарячого пирога, відчувала, як напруга поволі відступає. Через маленьке віконце кухні за нею спостерігав шеф-кухар — низькорослий літній чоловік з густими вусами. Він поправив свій ковпак, розгладив фартух і щось шепнув помічникам. Коли замовлення було готове, кухар із задоволенням кивнув, пробурмотів щось собі під ніс і наказав нести страви.
Ганна їла повільно, насолоджуючись кожним шматочком пирога. Гаряча чай гріла долоні, а затишок кафе ніби обіймав її. З кожним ковтком тривога розчинялася, поступаючись місцем тихій впевненості. Вона раптом усвідомила, що рішення вже прийняте. Посмішка торкнулася її губи, дихання стало глибшим, вільнішим. Попереду було дев’ять місяців, сповнених надій і випробувань, але вона була готова.
Оксана, відірвавшись від телефону, помітила зміну. Мати, ще зовсім недавно бліда й задумлива, тепер сяяла внутрішнім теплом, наче помолоділа на роки. Дівчина лише знизала плечима й відпила каву.
Шторка на кухні здригнулася, і кухар, глянувши на Ганну, щось записав у блокнот, із задоволенням киваючи.
Через кілька днів Оксана, гуляючи з подругою тією ж вулицею, вирішила показати їй чудове кафе з найсмачнішими круасанами. Але, на її подив, на місці закладу була лише сіра стіна, затягнута будівельною сіткою.
— Як дивно! Невже закрилися? — здивувалася Оксана і повела подругу в інше місце.
Богдан квапливо крокував набережною Дніпра, зачіпаючи прохожих плечима. Коли в житті наставала невизначеність, він завжди прискорював крок, ніби міг утекти від проблем. Рюкзак з’їжджав з плеча, телефон то й опинявся в руках — Богдан починав писати повідомлення, але тут же стирав його. Три дні тому йому запропонували роботу в іншому місті. Зарплата спокуслива, посада цікава, але що робити з навчанням? Кинути інститут — означало зруйнувати батькові мрії, який все життя був поруч, підтримував, навчав. Піти своїм шляхом чи поступитися? Ризикнути чи залишитися в тіні батькових очікувань? Богдан не знав відповіді, і ця невідомВін пройшов повз колишнє кафе ще раз, але тепер у його серці не було сумнівів.
