Тепло чужого серця: історія в сільській хаті
Микола поставив важкі відра з водою на лавку в сінях у баби Палажки і вже збирався йти, але стара міцно вчепилася йому в рукав, мовчки показуючи на хату. Він слухняно увійшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Палажка, не проронивши й слова, дістала з печі чавун, глянула на старі годинники на стіні, ніби натякаючи, що пора обідати, і налила в глибоку миску наваристих борщу з квашеної капусти. Додала шматок сала, цибулину і шматок житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумала — і поставила на стіл пляшку самогону. Її сутула спина, обмотана вовняною хусткою, здавалася крихкою, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Микола, знизивши голос, промовив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — дякую. Заклявся я, бабо Палажко, більше ані краплини в рот не брати. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Ганну приревнував, у клубі такий гармидер учинив — сам не знаю, як не залетів за ґрати. За зламані стільці довелося викласти кругленьку суму. Матір сказала, у тебе спину ломить, ось я й приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а там, може, ще якусь роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора присіла, одразу мені справу видумує, ніби з пальця висмокує.
Микола реготав над своєю жартівливою фразою, але тут же поперхнувся борщем. Палажка, не збентежившись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, ніби цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ із салом та цибулею, а потім, хитренько примружившись, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш-то? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Палажка подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мигнула усмішка, і махнула рукою, наче відмахуючись від питання.
— А я от дивлюся, ти в молодості красунею була! — продовжував Микола, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коса густа, брови — наче дві веселки над чолом, а очі — як зорі вночі. Моя Ганна теж краля ненаглядна! Давай я тобі її якості перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: вродлива, статна, скромна, добра, працьовита, охайна, бережлива, співає, як соловейко, танцює — просто заглядіння, не жадібна, заміж не була, не п’є, не палить, по чужих дворах не швендяє. Ну як, бабусю, пальці скінчилися?
Микола помітив, як очі Палажки засяяли сміхом. Її груди затремтіли, але голосу не було — лише тепло в очах.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по рокам! — захоплювався він. — Ганну-то знаєш?
Палажка розвела руками й плечима знизала, наче кажучи: «Хто вас розбере, хороші ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжував Микола. — Ви батьків слухалися, боялися не послухати. А ми? Трохи що не по-нашому — рот до вух і вперед, у самий пекельний жар. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж що зробити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля зіграти, дітей купу народити. Ганна в мене — ого, яка! Я ж ветлікар, за наукою скажу: вона здорова, народить скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Микола щільно поїв, від печного жару його розслабило. Незважаючи на біль у спині, у Палажки в хаті було чисто, як у музеї. Особливо впадала в око величезна ліжко з пуховою периною, горами подушок і мереживною простирадлиною. Микола мрійливо простягнув:
— От би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! Хоча, може, й не треба — на такій перині зваришся, як яйце, й про всі справи забудеш.
Він засміявся і додав:
— Ганна скоро навчання закінчить, вернеться в село, і загудять весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як класно: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мама іноді батька худобою кличе. Але що там, ми всі часом не кращі за худобу. Чула, як Ванька мотоцикл у Єгора вкрав та в ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіновалі курив, мало хату не спалив. Теж молодець!
А найпідліший — це Димко. Зустрічався з Оксаною, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Оксана ледь не з розуму не з’їхала, думали, руки на себе накладе. А вчора йде, усміхається, живіт наперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Ось я думаю: як цей Димко повз її дім ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Ганну ніколи не кину! Дивлюся на неї — й хочеться так обійняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали одним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ані-ні. Це весілля, як корХлопець втер рукавом піт з чола, прислухаючись до шелесту вітру в грушах біля хати, і зітхнув щасливо: «От би й завтра так само тепло було».
