**Занадто чисто для молодої мами: урок від свекрухи**
Якось до хати моєї невістки завітала моя матір без попередження. Наталка зустріла її з донечкою на руках, намагаючись заспокоїти малу.
— Не спить? — запитала мати.
— Ні, — зітхнула Наталка.
— А ти сама коли востаннє спала? — прищурилася мати.
— Не пам’ятаю… Тільки на руках й засинає, — тихо відповіла вона.
— Давай мені внучку, я покоштую її трохи в автівці, швидко засне. За пару годин повернемо. А ти поспи, відпочинь!
Наталка вагалася, але втома взяла своє. Віддала малу, провела поглядом машину й… пішла не спати. А збирати розкидані речі, мити посуд, закидати білизну в пральку, вичищати ванну, підмітати підлогу. Навіть пиріг спекла — адже не з порожніми руками зустрічати свекруху зі свекром, вони ж скоро повернуться.
Моя мати не лякала Наталку грубістю чи владністю — ні. Вона була суворою, і навіть «дякую» у її устах звучало, як наказ.
Вона невисока, худа, з темним волоссям і блідим обличчям, але з таким поглядом, що перед нею хочеться випростуватись. Наталка завжди старалася справити враження. Навіть вагітність першою повідомила матері, а не своїй рідні.
Вони з сином одружилися рано, у двадцять. Він — її однокласник, друг дитинства. Ми з батьками Наталки купили ділянку, збудували будинок, до весілля вже було своє гніздечко. Ключі вручили урочисто:
— Живіть довго й щасливо.
Сім’я була міцною. Але Наталка відчувала напругу — вона завжди була під пильним поглядом.
Після народження донечки Оленки все змінилося. Мала була вередливою, погано спала, молока бракувало — Наталка майже не їла, весь час метушилася по хаті. Відчувала себе вичавленим лимоном. Допомогу пропонували і її мати, і моя, але Наталка гордо відмовлялася: «Повинна сама справлятися».
Вона соромилася втоми, прибирала перед кожним візитом родичів. Навіть у шафах лад наводила — раптом свекруха щось побачить не на місці.
А одного разу — несподіваний візит. Наталка стояла з дитиною на руках, а в хаті — безлад: купа посуду в мийці, плями на підлозі, речі розкидані. Сама вона виглядала виснаженою.
Мати побачила все це, але тільки сказала:
— Заїхали з магазину, привезли вам продукти. Хліб, молоко, трохи домашнього…
І одразу запропонувала:
— Давай Оленку з нами. Покатаємо, заспимо. А ти — спи. Нічого не роби, зрозуміла? Тільки спи.
Наталка кивнула. Але як тільки двері зачинилися, вона, замість відпочити, кинулася прибирати. «Неможливо ж зустрічати гостей у такому безладі!»
До повернення свекрів хата сяяла. У ванні пахло чистотою, на кухні — вишневим пирогом. Все блищало.
Мати увійшла з онукою на руках, відчула запах випічки, побачила ідеальний порядок і… зім’ялася.
— Ми не залишимося на вечерю, — сказала вона, передаючи дитину.
— Чому? — здивувалася Наталка.
— Ми забрали Оленку, щоб ти виспалася, а не підлогу мила й ванну терла. Потрібно дбати про себе. Ти — мати, і якщо не навчишся приймати допомогу, згориш. Ми ж поруч. Ми не вороги.
Мати махнула рукою і пішла. А в Наталки защеміло в грудях. Було і боляче, і соромно. Бо мати була права. До останнього слова. І цей урок вона запам’ятає надовго.
**Щоденниковий запис батька:**
Сьогодні я зрозумів: іноді турбота виглядає як суворість, а любов — як вимога. І найважче в сім’ї — навчитися приймати допомогу, не соромлячись своєї слабкості.
