Ось як було… Коли Олена повернулася додому з доньками, вони одразу в сльози. Тільки-но прийшли від бабусі — і такі засмучені.
«Мамо, бабуся нас не любить… — ридають у голос. — Вона Віті й Мар’янці усе дозволяє, а нам — нічого! Їм цукерки, подарунки, а нам тільки “не чіпай”, “не заважай”, “йдіть у іншу кімнату”».
Олена стиснула губи. Серце боліло, ніби стискали в кулак. Вона й раніше відчувала це, але тепер чула від власних дітей — боляче вдвічі.
Свекруха, Надія Степанівна, ніколи особливо не пестила Олениних доньок. А ось дітей її рідної доньки — небожів Вітю й Мар’янку — обожнювала. Їм — усе, а іншим — залишки. Або й того менше.
Спочатку Олена намагалася не звертати уваги. Нагадувала собі, що бабусі важко, що в неї характер не з простих. Але з роками ставало очевидно: для Надії Степанівни онуки бувають “свої” й “чужі”. І навіть рідна кров — якщо від “не тої” жінки — не рахується.
Дівчатка розповідали, як бабуся лаяла їх за гучний сміх, а потім, буквально через п’ять хвилин, дозволила Віті ганяти машинки по підлозі, хоча той галасував ще більше. Або як поставила на стіл торт і запропонувала його “гостям”, а рідним онучкам — лише чай.
Найжахливіше було, коли бабуся відіслала Олениних доньок додому самих. По холодній дорозі, через пустир. Їм було по сім років. Вони боялися собак, тремтіли від холоду. А Надія Степанівна навіть не подумала подзвонити батькам.
Коли Олена дізналася, не стримала сліз. Подзвонила свекрусі, а та лише відмахнулася:
«Треба ж бути самостійними. Я в їх вікі вже на базар бігала».
Після цієї розмови чоловік Олени, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Не кричав. Просто сказав:
«Мам, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, то краще не бути нею зовсім».
Минуло кілька років. Дівчатка підросли, стали розумними й добрими. І давно вже не просилися до бабусі. А Надія Степанівна… постаріла. Лікарі навідувалися частіше, цукерки замінили таблетки, а телевізор — спілкування.
Вона спробувала покликати онуків. Подзвонила Віті — той був зайнятий, Мар’янка зсилалася на навчання. Тоді вона згадала про “не своїх”.
«Нехай приїдуть, приберуться, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…»
Олена вислухала, замовкла й відповіла:
«Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: “Я вас не кликала”? Так ось, вони й не прийдуть. Бо добре це запам’ятали».
Телефон замовк. А в будинку бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — по-справжньому. І без надії.
