Від зради до щастя: історія, якій ніхто не повірив би, якби не побачив на власні очі
Ярослав стояв на вузькій вуличці в самому серці Львова, а перед ним — заплакана жінка, розгубина й знесилена. Він дивився на неї холодним, байдужим поглядом, і в голові крутилася лише одна думка: «Ну коли ж ти відчепишся від мене, Марічко? Залиш мене в спокої».
Місяцями він намагався уникати її. Спочатку мовчки, потім — все відкритіше. Але Марійка, здавалося, жила в якомусь своєму світі. Вона переслідувала його — біля дому, біля офісу батька, біля ліцею. Вчора вона прийшла на ферму, де він проходив практику, і благала повернутися. А сьогодні знову стояла перед ним на колінах:
— Ярочку, я ж тебе кохаю, чуєш? Я для тебе все зроблю! Вона тобі не пара, ти ж сам це знаєш!
Він різко відштовхнувся, стиснув кулаки й прошипів:
— Очухайся. Я тебе не кохаю. Ніколи не кохав. Я зробив пропозицію Наталці, і через тиждень ми одружімося. Годі мені життя калічити.
— А як же та ніч у Карпатах? А як же день народження у Оленки? Ти ж клявся, що не кинеш мене!
— Був п’яний. А п’яні, як відомо… — не встиг він договорити, як Марійка вчепилася в нього, намагаючись поцілувати. Ярослав штовхнув її так, що та ледь не впала.
— Більше не наважуйся. Не хочу, щоб через тебе в мене з Наталкою були проблеми. Між нами — кінець. Назавжди. І максимум, що я можу запропонувати — дружба. Якщо це влаштовує — добре. Ні — прощавай.
— А якщо я куплю тобі авто? Позашляховик, про який ти мріяв? Адже батько так і не подарував…
— Мені не потрібна машина від тебе. І не буде потрібна. Бувай.
Він розвернувся й пішов. У голові — пульсувала злість, у грудях — важкий осад. Здавалося, що він звільнився від тягаря, але насправді все тільки починалося.
Дома батько — Богдан Степанович — відразу зрозумів, що з сином щось не так.
— Щось трапилося, Яську? Виглядаєш не дуже.
— Все гаразд, тату. У нас із Наталкою все добре, весілля за графіком.
— Добре. Дуже добре. Радію, що наречений став чоловіком, обрав гідну дівчину. Ти мене тішиш, сину.
І справді, Ясько змінився. З клубного тусовника він поступово перетворився на людину, яку цікавив сімейний бізнес. Навіть ходив до офісу, вчився у батька, вникав у справи. Батько був задоволений. Але й хвилювався — чи не зірветься все знову? Чи не повернеться колишній Ярослав?
Весілля мало відбутися через тиждень, коли до їхнього дому несподівано увірвався батько нареченої. Чоловік був унізаний лютью.
— Ви не можете одружитися з моєю донькою! — оголосив він і кинув на стіл флешку. — Подивіться це — і все зрозумієте!
Богдан Степанович увімкнув запис — і зблід.
На екрані — Ярослав: у стрип-клубі, п’яний, розкутий, поливає шампанським напівоголених жінок. На записі — дата «вчора». Але Ясько впізнав той вечір — це був рік тому. До Наталки. До всього.
— Це підробка! — видихнув він. — Старе відео! Хтось змінив дату…
— Мовчи, — перебив його батько. — Ти мене зганьбив. Валі. Ти більше не мій син.
Ярослав не сперечався. Просто вийшов. Хотів сісти в машину — але охорона не пустила. Ключі забрали. Дім — більше не його. Все, що вважав своїм, зникло в одну мить.
Він поїхав до найкращого друга. Андрійко. Єдиний, кому міг довіритись.
Але коли відчинив двері… у передпокої стояли Андрійко й Наталка. У халатах. На обличчях — провина, але не каяття.
— Ти ж не думав, що вона чекатиме на тебе? — сказала Наталка. — Я не збираюся принижуватися. Ми з Андрійком давно разом. Ти просто був зручним.
Ясько вийшов. Світ перед очима розплився. Довіра — мертва. Любов — брехня. Друзі — зрада.
Він ішов узбіччям. Подумав — якщо зараз крокнути вперед, стане тихо. Спокійно. Без болю.
Скрегіт гальм. Крик.
— Ти що, життя набридло?! Зовсім з глузду з’їхав?
Чоловік років шістдесяти вийшов із машини, схопив Ярослава за руку.
— Ходімо, хлопче. Підвезу. Розповіси все.
Ясько не опирався. Просто сів у машину.
Будинок, куди вони приїхали, був у глибокій глушині, на Волині. Невелика хата з садом.
— Скромно, — сказав старий. — Але тут тебе ніхто не чіпатиме.
Дівчина у візку зустріла їх на порозі.
— Соломійко, це Ярослав. Таким, як він, треба ніжно. Хлопцеві погано. Він зараз уязливий.
— Погано? — засміялася Соломія. — Та ж живий, здоровий, гарний. А я от — інвалід. І нічого, живу. Вчуся. Навіть сміюся.
Ярослав вперше за довгий час усміЯрослав глянув на неї — і раптом усвідомив, що саме таке справжнє щастя.
