Між свекрухою і здоровим глуздом: як Оксана вирішила піти від «маминого синочка»
Оксана навіть не уявляла, що її шлюб опиниться заручником третьої зайвої — жінки, яка називала себе «просто турботливою матір’ю». З Дмитром вона познайомилася вже зрілою, самодостатньою жінкою. Не красень, не ловелас, але з теплим поглядом, тихим голосом і — як їй здавалося — добрим серцем. Він підкорив її не зовнішністю, а тим, що здавався справжнім, тихим, надійним. Але справжнє його обличчя показала свекруха, коли з’явилася в їхньому житті — і поселилася в ньому, як тінь, без наміру зникати.
Оксана знала, скільки коштує бути сильною. В університеті їй колись довелося боротися за своє ім’я, коли нахабна одногрупниця спробувала видати її курсову за свою. Тоді Оксана вперше встала і голосно заявила про себе. З тих пір вона більше не дозволяла себе топтати. Ця сила допомогла їй зробити кар’єру, стати незалежною, доглянутою, нею захоплювалися, але й боялися. Жінки — за прямоту, чоловіки — за недоступність. І все ж Дмитро пробився крізь її броню.
Весілля було скромним, але з надією. До першого спільного дня народження. Тоді свекруха, з’явившись раніше за всіх, почала з претензій: «Ти господиня, а тут безлад!» — хоча квартира сяяла чистотою. А потім просто заявила, що свята не буде — «святкуватимемо по-родинному». Оксана не стерпіла. Випхнула свекруху, а за нею — і чоловіка, який став на мамину сторону. Свято вдалося і без них.
Пізніше Дмитро повернувся з квітами та вибаченнями — «мама передає вітання». Оксана пробачила. Але зрозуміла: це не кінець, а лише перемир’я. З часом Дмитро став усе частіше бувати у мами, а та, ніби задумала гру, стала «подружкою» невістки. То чаю пригостить, то допомоги попросить. Оксана ходила, мовчала, спостерігала. До одного дзвінка.
«Термінова справа, заїжджай. І Діму візьми!» — сказала свекруха. Зустріла біля порога: «Прибирання. Сестра завтра приїде. Продукти — Димові, ти — миття, готування. Без фокусів, як у твій день народження». Дмитро, як слухняний хлопчик, слухняно кивав.
Оксана видихнула. І спокійно сказала:
— Звичайно. Тільки у вас хімії нема. А тут без неї ніяк.
— У нас сода є… і гірчиця, — пробурмотіла свекруха.
— Ні-ні, я заїду додому, привезу все потрібне. Діма нехай йде за продуктами.
Повернувшись, Оксана не взяла з собою жодної хімії. Лише валізи — з речами чоловіка. Занесла їх у квартиру свекрухи і сказала:
— Ось усе, що потрібно. Тільки, мабуть, я поки у сусідки посиджу. Хімія, знаєте, шкідлива.
Свекруха, схвильована затримкою, вирішила сама перевірити. Відчинила двері — і ахнула. У квартирі був хаос. Не безлад — навмисний, витончений, ідеальний хаос. Розкидані речі, борошно, відбитки на дзеркалах, вишкрябані крихтами підлоги й валізи в центрі цієї сцени. Дмитро стояв позаду, розгублений.
— Я поліцію викличу! — закричала свекруха.
Але поліція розвела руками:
— Усе ціле. Безлад — не стаття.
Оксана тієї ночі трубку не брала. Зачинилася зсередини у квартирі, де сховалася від їхнього світу. Вранці — до суду. Подала на розлучення. Ділити було нічого: орендоване житло, речей небагато. Свою стару однушку Оксана здавала, тепер вона її чекала.
Коли все ж довелося зустрітися з Дмитром, вона спокійно сказала:
— У тебе одна дружина — твоя мама. Ось із нею й живи. А я хочу бути не служницею, а дружиною. І не для того я себе любити навчилася, щоб знову про це забути.
Вона пішла. Без скандалів. Без істерик. Просто — назавжди.
