«Не для тебе ці двері»: історія про кохання, зраду та спадщину
Марія вже збиралася лягати спати, коли почула несподіваний стукіт у двері. Неохоче накинувши халат, вона підійшла й відчинила. На порозі стояв він — її колишній чоловік, Андрій.
— Ти? — здивовано видихнула вона, примруживши очі. — Що тобі потрібно?
— Треба поговорити. Можна зайти? — зі штучною посмішкою промовив він. — Я тут не зовсім чужий.
Марія неохоче відступила. Андрій увійшов, пройшов у вітальню, сів на диван й оглянувся.
— Нічого не змінилося, — пробурмотів він. — Ні ремонту, ні затишку. Наче час зупинився.
— Мені і так добре. Ти що, з перевіркою прийшов? Чи можеш допомогти з шпалерами й фарбою?
Вона вже давно не боялася говорити з ним прямо. Колись — так, терпіла, мовчала, замовляла образи. Але тепер — навіщо? Вони давно чужі, якщо не вороги. Їхня донька, Софійка, вже доросла — живе своїм життям і рідко дзвонить.
— Смачно пахне, — раптом змінив тему Андрій. — Вечерю готуєш? Частуватимеш?
Марія усміхнулася. Вона знала, що кілька місяців тому він розійшовся з новою дружиною — тією самою Оленою, заради якої покинув родину.
…Той вечір досі стояв у неї перед очима. Андрій прийшов із роботи й мовчки почав збирати речі.
— Усе, я йду, — кинув він. — Вже давно сплю з іншою. Ти знала, але робила вигляд, що не помічаєш. Мені набридло.
Марія тоді зціпила зуби, не вірячи у те, що чує. Але вона знала. Олена, двадцятирічна практикантка з його офісу, швидко запалила йому голову. Її подруга, яка працювала там же, розповіла усе. Та Марія, зібравши волю в кулак, вирішила не руйнувати сім’ю заради миттєвого захоплення. Вона сподівалася — одумається. Не одумався.
Андрій пішов, зняв квартиру й подів на розлучення. Як «чесна людина», відмовився від частки у спільній власності.
— Живи з Софійкою. Мені нічого не треба, — тоді сказав він.
Марія плакала ночами. Намагалася умовити його повернутися. Та він був холодний і самозакоханий.
— Я нарешті закоханий, — відповідав він. — Це справжнє. А у нас — пустота.
Тоді її підтримала лише свекруха, Надія Іванівна. Вона вже хворіла, і Марія допомагала, як могла: лікарі, походи в аптеку, прибирання. Андрій же з’являвся рідко — у нього була «нова сім’я».
Надія Іванівна повністю взяла бік Марії. Сином розчарувалася, бачити його не хотіла. А потім її не стало. Марія була поруч до останнього подиху, організувала похорон. Андрій з’явився лише на прощанні.
Через кілька тижнів після похорону він дізнався про заповіт. Мати залишила квартиру… йому? Ні, Марії.
— Ти втерлася їй у довіру! Доглядала, грала роль святої! Лицемірка! — кричав тоді Андрій.
Марія мовчала. Це був вибір свекрухи. Вона не просила й не вимагала. Просто була поруч. А тепер — отримала.
— Навіщо ти прийшов? — повернулася вона до реальності, спостерігаючи, як Андрій копається у спогадах у її вітальні.
— Поговорити, — весело відповів він. — Про нерухомість.
Все зрозуміло, подумала Марія. Жодних вибачень, жалі, питань про доньку. Тільки квадратні метри та власний комфорт. Його завжди цікавило лише одне — власна вигода.
— Я ж казала: можеш жити у квартирі Надії Іванівни, скільки схочеш. Я не збираюся її продавати.
— Не підходить! — скривився він. — Я не хочу жити на птиче— Я не хочу жити на пташиних правах, — відповів він.
