Ціна однієї гордощів: як двадцять років мовчання розчинилися в одному обіймах
Віра працювала на пошті ще з тих часів, коли марки клеїли язиком, а листи пахли духами. Люди змінювалися, технології йшли вперед, але вона лишалася вірною сортувальним скринькам і своїм звичкам. Вона знала, як виглядає лист з новиною про смерть, а як — запрошення на хрестини. Але того листа, що опинився в її руках у похмурий листопадовий день, вона не очікувала.
Сірий конверт. Без зворотної адреси. Почерк — болісно знайомий, ніби вирізаний із пам’яті. Той самий, який Віра не бачила… двадцять років.
Вона сіла прямо на край столу і, тремтячими пальцями, розірвала папір. Всередині — один аркуш. І лише одне речення:
«Мамо, якщо ти ще пам’ятаєш — я виходжу заміж. Завтра. Приходь, якщо зможеш. Соломія.»
Ноги підкошилися. Серце закалатало, як у молодості. Соломія… Її донька. Та, що тоді пішла з дому, грюкнувши дверима, двадцять років тому.
Тоді, багато років тому, усе було просто й разом із тим жахливо. Соломія сказала, що виходить заміж за Ярослава. А Віра не змогла його прийняти. Не такий. Без професії, без перспектив. Мрійник. Артист. Не господар.
— Якщо ти зробиш цей крок, можеш забути дорогу в мій дім, — сказала вона доньці.
— Тоді прощай, мамо, — тихо відповіла Соломія.
Відтоді вони не розмовляли. Не листувалися. Віра знала, що в Соломії народився син. Знала, що вони переїхали до іншого міста. Але жодного разу не поїхала. Не привітала. Не пробачила. І не попросила вибачення.
А тепер — лист. Без докорів. Без звинувачень. Просто запрошення. Ніби шанс.
Усю ніч Віра не спала. Сиділа на краю ліжка і в думках сперечалася сама з собою. Що я їй скажу? Як подивлюся в очі? Чи не відіпхне вона мене? Адже це вона пішла…
Та світанок приніс інше відчуття — втому від власної гордості. І страшну тугу. Віра встала, дістала своє найкраще пальто, зав’язала хустку, як у молодості, і пішла.
Коли вона підійшла до Будинку культури, біля входу стояла дівчина у білій сукні. Вона дивилася вдаль, ніби чекала на диво. І коли побачила Віру — її обличчя сяяло.
— Мамо?
Віра не могла промовити й слова. Лише кивнула. І в наступну мить її обняли — по-справжньому, міцно, тепло. Так, як обіймають лише тих, по кому сумували все життя.
— Пробач мені, Соломійко, — прошепотіла вона. — Я чекала цього надто довго.
— Я теж, мамо, — відповіла донька. — Але головне — ти прийшла.
Іноді, щоб почати знову, не потрібні гучні слова. Достатньо одного кроку. Одного листа. І любові, яка все цей час чекала у тиші.
