Андрій стояв серед кухні, що плавала у синіх туманах, і вдивлявся в дружину, яка раптом стала чужою. Молочний годинник на стіні розтікався, а Віра його добра, домашня Віра сиділа на дивані у халаті з намальованими соняшниками й дивилася крізь нього, мов крізь дощову завісу в рідних Черкасах. Рутина раптом розчинилася: замість каші на сніданок мовчки зявлялися батони з салом, замість охайних сорочок барвиста стопка, немов ставала меншою щодня. Внучатий пес Казимир гавкав у снах, а їхні хлопці Данило й Остап носили джинси й навіть не згадували про праску.
Дні ставали примарними: у будинку пахло вчорашньою гречкою й швидким супом з пельменями. Віра незбагненно зникала: спочатку на конференцію в Київ, а потім наче й зовсім втекла у паралельний світ то гуляє в парку Шевченка, то дивиться вистави в Опері, то повертається лише опівночі. Її нові сукні світилися, як сонячні плями у липневому полі, а вії ставали довгими й чорними, мов крила ластівки над Дніпром.
Андрія бентежило це дивне перетворення. Він навшпиньках підходив до Віри й питаючи:
Віро, все гаразд?
А вона лише зітхала і відповідала:
А ти колись думав, що в мене теж є власне життя? Я ж не тільки борщ можу варити!
Думки Андрія легли на серце важкими гривнями: чи не закохалася вона? Бо хто ще міг підштовхнути її до таких змін? Блукав ночами між тінями вулиць, повертався додому й нишпорив у її речах. Під клубком хусток у сумці знайшов мятого листа з рожевими полями слова віялися з нього, мов пелюстки півонії після дощу. Лист був любовний, і наче чийсь голос виписував:
“Віро, мені без тебе важко навіть дихати. Я в кожній калюжі чую твій сміх, а твоя посмішка ховається навіть у кавових зернах”.
Андрій три дні блукав лісом власних підозр. Згадував, як тримався за сімю, як міг би, але не став, зрадити. Серце стиснулось, коли він нарешті промовив:
Я знаю про все, Віро.
Вона мов розтанула у вечірньому повітрі тільки очі різко витяглися, наче у риби в Дніпрі:
Про що ти, Андрію?
Він показав їй листа, і її сміх, здавалося, таємниче змішався зі шпалерами на стінах:
Ти не впізнаєш цього листа? Це ж твій лист, колись у Житомирі, коли ти писав лівою рукою, бо праву пошкодив на будівництві.
Дивне марево спливло перед очима Андрія: пилюка, шум машин і його нерухома рука. Він згадав, як відчайдушно виводив слова лівицею. І тепер цей лист весь час був із Вірою, в тихій сумочці, разом із лавандовим платочком.
Навіщо він тобі? понуро спитав Андрій.
Психолог порадила, відповіла Віра. Коли мені здається, що все скінчено, перечитую твого листа і згадую, як ми любили.
Дивне тепло пролилося крізь вітражі балкону. Змовчавши, Андрій вийшов у ніч, яка пахла яблуками і дощем.
***
На ранок хата була наповнена вершковим світлом і запахом ванілі. Віра прокинулася серед неспокійних думок і почула, як на кухні брязкали ложки й дзюрчало щось на плиті. Данило готував омлет, Остап розкладав сирники, а в новій вазі стояли айстри та волошки.
Що це тут? з подивом спитала вона.
Доброго ранку, мамо, сказав Остап. Що зробити тобі чай чи каву?
Каву… І сирників, відповіла, не вірячи очам.
Андрій зявився у дверях, немов хлопчина з листом:
Доброго ранку, кохана! Це новий лист для тебе нагадай собі, за що ти мене любила.
Віра всміхнулася, й світ обертався мяко, як пухова хмара у степу. Тепер вона іноді ходила в кіно не одна, і часом дивний сон про сімейне щастя втілювався в життя хоч і не щодня, та достатньо, щоб знати: чудо трапляється навіть у Черкасах, якщо його не проспати.
