Ціна мого імені: правда, яку від мене ховали двадцять років
Усе життя я носила мамине прізвище — Шевченко. Батька я не знала, навіть не пам’ятала його обличчя. Мама завжди казала, що він пішов, коли мені не виповнилося й двох, і з того часу — ні звістки, ні вісті. Я довго не розпитувала. Думала: ну й добре. Є мама, є дідусь із бабусею, є я — цього достатньо.
Але коли мені виповнилося двадцять, все перевернулося з ніг на голову. Я влаштувалася працювати в архів міської ради. Нудьгувата робота з паперами, зате поруч із домом і без переробок. Через місяць начальниця доручила мені розібрати старі справи в дальній шафі. І ось там, між актами, довідками та витягами, я натрапила на знайому обкладинку. Моє свідоцтво про народження.
«Дивно, — подумала я. — Як воно тут опинилося?»
Я відкрила документ — і в мене аж дух захопило. У графі «батько» стояло ім’я: Олександр Петрович Бойко. Не Шевченко. І не порожньо. А мама ж казала, що батько мене ніколи не визнавав! Що втік, що навіть записочки не залишив. А тут — офіційний запис.
Я цілий день не могла прийти до тями. Сиділа, втупившись у той листок, ніби в ньому була вся правда світу. Ввечері пішла до мами. Вона прасувала білизну під серіал.
— Мам… а хто такий Олександр Бойко?
Праска застигла в повітрі. Мама повільно поставила її на підставку і сіла.
— Де ти почула це ім’я?
— У документах. В архіві. Я знайшла своє свідоцтво. Там він записаний як мій батько. Ти ж казала, що він нас кинув… але якщо він мене визнав…
Мама похилила голову.
— Пробач, я брехала. Мені було страшно. Не хотіла, щоб ти знала правду.
І вона розповіла. Все. Вже без прикрас.
Сашко був її першим і єдиним. Вони разом вчилися в училищі, жили, як дві голубки, мріяли про спільне майбутнє. Коли мама завагітніла, Сашко одразу зробив пропозицію. Але його батьки були рішуче проти. Вважали маму «непарною» — без грошей, без статусу, зі звичайної робітничої родини. Він намагався боротися, але мати пригрозила позбавити його спадщини та вигнала з дому.
Вони розписалися. Мама була на п’ятому місяці. Жили в орендованій кімнаті, рахували кожну копійку. А потім Сашка забрали в армію. Він писав листи, дзвонив, благав чекати. Але через два місяці зв’язок обірвався. Мама поїхала до його міста — а там їй сказали, що він… одружився. З іншою. І що вони чекають дитину.
Мама тоді знепритомніла прямо в загсі. Потім сіла на потяг і більше не поверталася до того міста. Народила мене, дала своє прізвище. Але Сашко, як виявилося, залишив ту сім’ю вже через рік. І приїхав. Привіз цукерки, гроші, подарунки. Хотів бути батьком. Мама вигнала його. А він, маючи зв’язки, сам домігся, щоб його ім’я внесли в моє свідоцтво.
Потім він приїжджав ще двічі. Але мама не пробачила. І мені ніколи про нього не розповідала.
Я довго мовчала. У грудях клекотіло. Але вже наступного дня я поїхала. У довідці була його адреса.
Він жив у котеджному селищі, за кілька кілометрів від міста. Я стояла біля воріт, намагаючись зібратися з духом. Потім подзвонила.
Двері відчинила жінка. Моя мачуха. Вона не здивувалася.
— Ти Оленка? Він чекає на тебе вже багато років. Заходь.
У вітальні сидів чоловік із сивиною в волоссі та блакитними, на диво знайомими очима.
— Привіт, донечко…
Я плакала. Він теж. А потім довго розповідав усе, чого я не знала. Як шукав мене, як писав листи, які мама повертала. Як хотів прийти до школи, але не наважувався. Як радів, дізнавшись, що я живу в місті, але не хотів руйнувати мій світ.
Тепер ми спілкуємося. І я вже не Олена Шевченко — а Олена Бойко. Бо в моєму серці нарешті знайшлося місце для правди. І для батька.
