Облитий дідусь: як внук повернув бабусі бажання жити
Лариса й Павло поїхали з сином Вітей у село — провідати матір Лариси й залишити хлопця у бабуси на канікули. Дорогою затарились продуктами: ковбаска, улюблений мамин торт «Київський» — усе, як вона любить. Але Тетяна Демидівна зустріла їх без особливої радості. За столом — лише чай без частування. Хоч холодильник під зав’язку напхали, вона майже нічого не торкнулась. І виглядала втомленою — відразу пішла на ліжко.
На дворі капало — сніг танув під сонцем. Весна. Лариса стояла біля вікна й мружилася від яскравого світла. «Як же гарно!» — подумала вона, згадуючи батька, якого не стало кілька років тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «Ось і зиму пережили!» Його жарти, обійми, сміх… А мама — сувора, але жива, вміла посміхатися крзь бурчання. Любили вони одне одного по-справжньому. А тепер Тетяна ніби згасла. Після смерті чоловіка — наче загубилась.
Зателефонувала сестра Оля. Голос тривожний:
— Ларисо, мамі зовсім погано. Каже, що втомилась жити. Все їй тепер не миле — хоче до батька…
— Ми з Павлом приїдемо на вихідних, обов’язково, — пообіцяла Лариса. Але серце стиснуло. Може, справді забрати маму до себе? Самотня вона не справляється…
Та й вдома клопоту вистачає. Старша донька Мар’яна — з характером, свариться з батьком, заявила, що як тільки виповниться 18 — піде геть. Набридло «тиск». А молодший Вітя — цілими днями в телефоні.
— Поїдемо до матері, й Вітю заберемо. Нехай відпочине від екрана, — запропонував Павло.
Вітя закрутив очима:
— А що я там робитиму?!
— Відпочиватимеш! — відрізала Мар’яна. — І ми від тебе теж…
На вихідних, з торбами, повними їжі, вони вирушили в село. Мати знову вийшла зустріти, але вигляд у неї був несвіжий. Павло підморгнув Ларисі — «прикидається». Та все ж вона виглядала знесиленою, від їжі відмовилась, лише чай. Коли Лариса запитала, чи можна залишити Вітю, Тетяна махнула рукою: «Залишай».
Вітя, надувшись, лишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. А потім згадала, як зустріла свого Дмитра. Як він, незграбний і сором’язливий, несміливо підходив. Як тітка їх звела… Усе це було весною. І зараз — знову весна. А його нема…
Раптом — крик. Бабуся схопилася. Вітя! Прищемив палець. Стояв, сердитий і жалюгідний.
— Чого ти такий злий, Вітюню? Голодний, чи що? — м’яко запитала вона.
— Від їхньої їжи у мене живіт болить… Не буду їсти, — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…
У бабусі защеміло в грудях. Дмитро теж любив цю локшину. Просив, коли було сумно. І бабуся, кряхтя, підвелася.
— Тільки їж зі мною, гаразд? Мені нудно, — додав Вітя.
І так вони зажили удвох. Лариса дзвонила кожен день. Спочатку бабуся говорила сухо. Потім почала скаржитися:
— Аж ніяк не привчу витирати ноги! Усе каже — живіт крутить. То я його лікую: цукерок не даю — одразу все минає. І в хату бруд перестав таскати. Розумнішає!
Павло сміявся:
— От і добре! Маєш тепер на кого бурчати — життя пішло!
За тиждень батьки приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледве стримує сльози.
— Ну копія Дмитра… І упертий, і ніжний, і хитрун!
— Не плач, бабусю. Я скоро приїду, — серйозно пообіцяв Вітя.
— Чекаю тебе, Вітюню. У нас із тобою справ повно — і город, і ворота, і все на світі. Усе ти мені обіцяв допомогти!
— Усе зроблю, бабусю. Обіцяю!
Тетяна усміхнулася крізь сльози.
— Він мені тепер дзвонитиме, т— Ну й добре, але телефон поверніть, бо як же я без нього дзвонитиму своєму хитрунові? — засміялась бабуся, витираючи куточком хустинки останню сльозу.
