**Подарунок від доньки: німість старості**
Всеранку Олена Петрівна метушилася на кухні: нарізала салати, варила борщ, ставила в духовку курку з часником, витирала кришталеву вазу під квіти. Двічі збігала до магазину — повернулася з тортом і повними пакетами, натрапила на сусідку біля під’їзду.
— Що, свято святкуєш, Оленко? — здивовано спитала Марія Семенівна, стара подруга, яка не злазила з лавки біля будинку.
— А як же, звичайно, свято! Таня моя приїде, доченька! — з сяючими очима відповіла Олена Петрівна і, піднапружившись, потягла пакети вгору сходами.
— Ну-ну… — пробурчала Марія, залишаючись на лавці. — Усе трясеться над цією своєю Танюсею. А та навіть подзвонити матері не може… Ще й тьху!
Подруга давно ворчала, що Олена занадто ніжно ставиться до дорослої доньки. Та не дзвонила тижнями, а мати щодня виглядала у вікно.
— Лено, ну серйозно. Ти ж собі нерви треш. Нині старі — усім завада. Треба було давно її на місце поставити, а не бігати з тортами.
Але для Олени Петрівни це було не так просто. Серце — не вимикач. Таня — єдина, заради кого вона зранку вставала з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — дедалі менше.
Коли Тетяна таки подзвонила і сухо сказала: «Буду ввечері», — серце у старушки закалатало, ніби молот. Вона метушилася по квартирі, перестеляла постіль, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.
На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленькою собачкою на повідку.
— Привіт, мамо, — сказала Таня, без тени посмішки.
— Привіт, дочко! Заходь, умйуйся, я вже все накрила!
Олена Петрівна кинулася на кухню, брязкаючи посудом, поспіхом розкладаючи страви. Таня мовчки пройшла за нею, оглядаючись з байдужим виразом.
— Сідай, котлетки, салатик, торт ось — твій улюблений!
— Мам, я лише на хвильку. Переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож, мабуть, не побачимось ще років п’ять. А це — Міла. Її колишній подарував, не знаю навіщо. Мені її брати незручно. А ти все одно сама, нехай живе у тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона не шумна.
Олена Петрівна завмерла. Торт, котлети, свіжа постіль, молоко, варенья — усе це раптом стало непотрібним. Вона дивилася на свою доньку, яка навіть окулярів не зняла.
— Добре… — прошепотіла вона.
— Дякую, мам. Люблю тебе. — Таня чмокнула її в щоку, передала повідець і зникла за дверима.
Через кілька хвилин Олена Петрівна стояла у коридорі з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, крихотною пенсією та вiчною втомою — що їй тепер робити з собакою?
— Ходімо, Мілочко, до Марії… Може, вона візьме тебе…
Та ледві сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Оленко? Мені ще й собаки твоєї не вистачало! Меблі попсує, блохи заведе!
— Та яка ж вона блохаста… Таніна ж, вона прискіплива… Будь ласка, Маріє, у тебе ж у селі досвід був з тваринами…
— А в тебе — розум! Я ж тебе попереджала: не треба до неї чіплятися. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і справу з кінцем.
Собака мовчала, лише дивилася на старушку темними очима. В них було все: і страх, і покірність, і… знайомий біль.
— Ми з тобою, мабуть, однакові, — прошепотіла Олена Петрівна. — Теж нікому не потрібні.
— Роби як знаєш, — буркнула Марія. — Тільки без мене.
З того дня почалися важкі дні. Міла потребувала вигулу п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Та собака, ніби розуміючи — терпіла, не вила, не гавкала. У дощ — сиділа біля порога. У спеку — лежала тихо під ліжком. З часом Олена Петрівна почала відчувати себе… не такою самотньою.
Навіть коли Марія перестала з нею спілкуватися. Так, дружба скінчилася, зате в домі з’явилася душа.
Минув рік. Останній рік життя Олени Петрівни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а собака весь цей час не відходила від дверей, не їла, не гавкала.
За тиждень у квартиру зайшла Тетяна. Без попередження.
— Фу, яка сморід… — з огидою промовила вона. Міла почала гавкати.
— Тихо! Більше немає твоєї господині. ДовеМіла підійшла до Тетяни, лягла у ногах і впернула до неї свої темні, знайомі очи.
