Жінка років сімдесяти зайшла до крамниці з одягом.
Вона була з нечесаним волоссям, у потертому одязі й стоптаних сандалях.
У руках тримала зім’яту пластикову пакету, а на обличчі – втому.
Щойно вона переступила поріг, дві продавщиці перекинулися зневажливими поглядами.
— Вона нічого не купить…
— Напевно, просто прийшла подивитися.
Жінка тихо запитала, чи є у них весільні сукні.
Продавщиці переглянулися, і одна з них відповіла:
— А навіщо вам таке? У нас продають лише елегантні речі.
Жінка не відповіла. Лише опустила очі.
Та замість піти – продовжила оглядати полиці.
Раптом вона взяла червону сукню. Притиснула її до грудей і посміхнулася.
— Ось вона, ідеальна… — прошепотіла.
Продавщиці знову перекинулися глузливими поглядами, але одна підійшла ближче:
— Ця коштує більше п’яти тисяч гривень… Ви збираєтеся її купити?
Жінка дістала з пакету старий конверт.
І висипала його вміст на прилавок.
Купюри, монети, дещо пом’яті, інші – забруднені…
Але грошей було точно. До копійки.
Продавщиці замовкли.
— Для кого сукня? — спитала одна вже іншим тоном.
Жінка, тепер із блискучими очима, відповіла:
— Для моєї доньки.
Сьогодні їй виповнилося б вісімнадцять.
Я народила її, коли вже не сподівалася стати матір’ю.
Лікарі казали, що не вийде… але Господь подарував мені її.
Вона пішла два місяці тому, але я обіцяла, що в день її свята… принесу їй улюблену сукню.
Оцю… вона саме таку хотіла.
Показала мені на фото перед тим, як піти…
— — —
Іноді ми судимо людей, не знаючи, що вони носять у душі.
А коли дивимося лише на зовнішність – ризикуємо не побачити найголовніше:
Любов, яку хтось готовий дати, навіть якщо вже немає кому.
