Давним-давно, як казка, яку розповідають біля печі, була собі у нашому місті жінка — Окса Дмитрівна. Завжди з ранку вона крутилась в хаті: кроїла салати, варила борщ, смажила курку з часничком, мила кришталеву вазу до квітів. Двічі вибігала до крамниці — вернулася зі сладким медовиком та повними мішками, стикнулась біля хати із сусідкою.
— Що, весілля справляєш, Оксанко? — здивовано запитала Марія Петрівна, стара подруга, що віку свого доживала на лавочці під вікнами.
— Та як же, святкую! Софійка моя їде, дочка рідна! — з очами, що сяяли, відповіла Окса Дмитрівна і, підпершись у бік, понесла мішки вгору по сходах.
— Ну-ну… — буркнула Марія, залишаючись на лаві. — Усе вітром з неї віє. А та й дзвонити матері забуває… Тьху!
Подруга давно нарікала, що Окса надто вже пестує дорослу доньку. Та не дзвонила місяцями, а мати щодня виглядала у вікно.
— Оксю, та годі тобі. Ти ж собі здоров’я псуєш. Тепер старі — усім тягар. Треба було давно їй уставити межі, а не бігати з пирогами.
Але для Окси Дмитрівни це було неможливо. Серце — не комутатор. Софійка — єдина, заради кого вона прокидалася зранку, хоч і розуміла, що відповіді на свою любов не отримає.
Коли Софія таки подзвонила і сухо сказала: «Буду ввечері», — серце в старої закалатало, як ковальський молот. Вона метушилась по хаті, перекладала постіль, готувала ще одну страву… Отже — дзвінок у двері.
На порозі стояла її донька: висока, худа, холодна, у темних окулярах і з маленькою собачкою на повідці.
— Здоров, мамо, — сказала Софія без тени посмішки.
— Здоровенькі були, доню! Заходь, умйся, я вже все накрила!
Окса Дмитрівна кинулась до печі, дзижчачи посудом, метушливо розставляючи страви. Софія мовчки пройшла за нею, оглядаючись з байдужим поглядом.
— Сідай, вареники, сало, медівник — твій улюблений!
— Мам, я лише на хвилину. Переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тому, мабуть, не побачимось років із п’ять. А це — Міла. Її колишній подарував, не знаю навіщо. Вести її з собою незручно. Ти ж всеобраз сама, нехай живе в тебе. Їй півтора роки. Не бійся, вона тиха.
Окса Дмитрівна заніміла. Медівник, вареники, чиста постіль, молоко, варення — все це стало раптом непотрібним. Вона дивилася на доньку, яка навіть не зняла окулярів.
— Добре… — прошепотіла вона.
— Дякую, мам. Я тебе люблю. — Софія чмокнула її в щоку, передала повідець і зникла за дверима.
Через кілька хвилин Окса Дмитрівна стояла у сінях із песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, маленькою пенсією та вічною втомою — що їй тепер робити з собакою?
— Ходімо, Мілочко, до Петрівни… Може, вона візьме тебе…
Та ледь сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Оксанко? Мені ще й твого пса не вистачало! Меблі попсує, бліх напустить!
— Та яка вона бліхаста… Софійчина ж, вона брезглива… Будь ласка, Марічко, у тебе ж у селі був досвід…
— А в тебе — розум! Я ж казала: не лізь до неї. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай, куд— Ну йди, — зітхнула Окса Дмитрівна, пригортаючи Мілу до себе, і вперше за довгі роки відчула, що хтось її чекає.
