Валерій докуривав вже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавоці біля під’їзду, крутив у пальцях недопалок і наполегливо дивився у вікно четвертого поверху. Там, де жила Мар’яна.
— Що я тут забув, а? — буркнув він і роздратовано шпурнув окурок у переповнену урну.
Як завжди — не влучив. Зітхнув, неохоче підвівся, підійшов до урни, зібрав усі чотири окурки й засунув їх глибоко в смітник. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав, хотів дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, почав озиратися довкола. Погляд спіймав чотирьох кішок. Вони сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.
«Мар’яна б їх усіх уже додому забрала», — усміхнувся Валерій. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледь живих кішок — лікувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила вона тварин… можливо, навіть більше, ніж людей. І часом Валерію було боляче. Не за себе. За людство. Хоча, проживши тридцять років, він і сам зрозумів — деяких людей дійсно любити нема за що. Включно з собою.
Згадувати, як він вчинив із Мар’яною, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе народити, і втік. Мрії про сина, про рибалку, про перший клас… Все це було важливіше за кохання. Чи здавалося таким. Тодí він був упевнений, що робить правильно. Що так буде краще для них обох. А тепер… тепер він розумів, що повівся як боягуз.
Він заплющив очі. Вдихнув. Відкрив. Кішки, як і раніше, сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після усього.
Він згадував її повідомлення: «Прости мене за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Пане, вибачте, не підкажете, котра година? А то телефон сів.
— Без чверті п’ять, — відповів Валерій.
— А ви випадково не Олег? Я тут мала зустрітися з одним хлопцем…
— Ні. Валерій.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.
Валерій підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Повільно попрямував до під’їзду. Піднявся. Натиснув на дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Валерій? Заходьте. Мар’яна Степанівна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Ганна. Я сусідка. Допомагаю їй. Гаразд, я вже йду, якщо щось — у неї є мій номер.
Ганна зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Мар’яною починали жити разом. І тут же все закінчилося. Був це дім чи лише початок? Він не знав.
— Валерку, чого там застряг? — почув він голос Мар’яни зі спальні. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Мар’яно, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порога. Більше-то вже ніхто й не прийде.
— Зовсім нікого не лишилося?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б погляну на тебе.
Вона спробувала припіднятися — і відразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча, гаразд… Допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — сказала Мар’яна з усмішкою. — Так краще.
— Ти… ти що, серйозно хвора?
— Ні, Валерію. Я не хвора. Я помираю. Просто… помираю.
Він завмер. Вона говорила спокійно. Буденно. Ніби обговорювала погоду.
— Я не розумію… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було дня, щоб я тебе не згадала.
Вона говорила швидко, немов боялася не встигнути. Він слухав, і все всередині його ламалося.
— Я хотіла попросити вибачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б вибрала тебе. І знову.
Валерій із зусиллям стримував сльози. Спробував посміхнутися — не вийшло.
— Це я маю просити вибачення… за все.
— Ні, ти зробив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Взяв з тумбочки медичні документи. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хіміотерапія, неефективність…
— Мар’яно, але ж можна зробити операцію… Є шанси…
— Малі. А жити… я вже не хочу. Без тебе — неІ він обіцяв, що більше ніколи її не покине.
