Жінка у малиновому
Холодного ранку в містечку Соснове, де вітер гнав по перонам опале листя, я помітив її на платформі станції «Залізна». Вона стояла біля краю, ніби вже не належала цьому світу — у малиновому пальті, яке вітер з метро здував, з волоссям, недбало зібраним у пучок, і білими навушниками, з яких, здавалося, лишалася не музика, а тиша. У її постаті не було очікування поїзда, лише глибока, застигла туга — ніби вона знала щось, чого не знали ми, і тепер просто чекала, доки час наздожене її біль. Її погляд йшов крізь рейки, крізь натовп, у невидиму далечінь її внутрішнього світу, куди нікому не було дороги.
Я подумав про листи, які ніхто не відправляє, про мелодії, що звучать лише у пам’яті. Вона була схожа на людину, за руку якої хтось досі тримається — привид минулого, що не відпускає.
Я запізнився на свій поїзд.
Вона поїхала наступним.
Через тиждень я побачив її знову. Майже все було як тоді: та сама станція, та сама година ранку, той самий холодний світло ламп. Вона стояла в малиновому пальті, ніби це була не одежа, а друга шкіра — захист від світу. І знову — відсутня, ніби на межі реальності й сну. У руках вона тримала білу лілію, самітній квіт, перев’язаний тонкою стрічкою. Це було не просто прикраса — символ чогось більшого: втрати, прощання, спокою. Я подумав про трагедію, про роковини, про біль, який не виговориш. Лілія здавалася втіленням не любові, а змирення з чимось незворотнім.
Я підійшов ближче, ніж минулого разу. Серце калатало, немов передчуваючи, що ця мить усе змінить.
— Вибачте, — сказав я, — у вас квиток упав.
Я знав, що це неправда. Але мені треба було, щоб вона заговорила. Або хоча б помітила мене.
Вона обернулася повільно, ніби поверталася з іншого світу. Подивилася на мене, але її очі були порожніми, немов вона бачила не мене, а тінь чогось давно минулого. Легесенько кивнула. У її погляді була прозорість озера й вага каменю. Ніби вона несла в собі тягар, який ніхто не міг розділити. Потім двері вагону зачинилися, і вона зникла в тунелі, лишивши за собою лише легкий запах лілій — гіркий, як пам’ять.
Я почав їздити у метро без мети. Міняв гілки, станції, час — все заради того, щоб побачити її знову. Іногда ловив її погляд, іноді — лише майнувший силует за склом. Іноді — лише порожнє місце, де вона мала стояти. Але я повертався, мов у паломництво, ведений почуттям, яке не міг пояснити.
Через місяць я наважився:
— Вибачте, ми часто стикаємось… Не хочете випити чаю?
Вона усміхнулась — так тихо, ніби перевіряла, чи пам’ятає, як це робиться.
— Кави не п’ю, серце не витримує. Але чай — так, можна.
Ми зайшли у маленьку чайну біля станції, де пахло імбиром та медом. Час там теч повільно, як сироп. Я дізнався, що її звуть Соломія. Що вона була співачкою, але кинула сцену три роки тому — «після того, що трапилось». Я не питав, що саме. Вона розповіла сама, через тиждень, коли я приніс їй чай з ромашки й шматочок паляниці.
— Я втратила сина, — сказала вона, дивлячись у чашку. — Йому було шість. Просто не прокинувся одного ранку. Я тоді співала в опері, готувалася до великої ролі. І раптом зрозуміла: навіщо усе це, якщо я не можу повернути той ранок, коли він будив мене, просячи ввімкнути його улюблений мультик?
Я мовчав. Не тому, що не знав слів, а тому, що будь-яке слово було зайвим. Вона дивилась у вікно і шепотіла: «Якщо довго мовчати, можна почути, як місто затихає».
Ми зустрічались часто, без планів і обіцянок. Гуляли промерзлими вуличками Соснового, іноді їхали до кінцевої станції, просто сидячи поруч. Соломія писала листи синові — не відправляючи, зберігаючи їх у зошиті. Читала мені уривки, повні світла, запаху трави та її теплої пам’яті. Я слухав, боячись зізнатись, що закохався. Бояся зруйнувати її крихкий світ.
Одного ранку її не було. Ні на платформі, ні у вагоні, ні в наступному поїзді. Тиждень, другий — вона зникла. Я продовжував їздити, розуміючи, що це безглуздо. Вона пішла, як йдуть птахи, — не тому, що хоче, а тому, що так велить життя.
Через два місяці я знайшов у кишені куртки записку. Її почерк — чіткий, але легкий, як її кроки:
«Ти був моїм супутником у цій дорозі. Дякую за тепло. Я йду далі. Можливо, там, де я буду, я знову навчусь сміятися. Не шукай мене. Просто пам’ятай».
Я запам’ятав.
З тих пір я почав бачити людей у метро — їхні сльози, задумливі погляди, усмішки, заховані в думках. Іноді, помітивши когось у малиновому пальті, я завмираю, і серце робить дурний стрибок. А потім приходить тиша.
Але одного разу я усміхнувся. Зрозумів, що не всі йІ геть несподівано зрозумів, що туга, як і метро, ніколи не їздить без кінцевої.
