В одному з забутих провулків старого Львова, де будинки тримали сліди часу, немов зморшки на обличчях дідусів, одного разу з’явилася дивна вивіска. Вона виникла наче з нізвідки, мов привид минулого, вплетений у сіру тканину буденності. «ТАЄМНИЧИЙ КУТОК ПОВЕРНЕННЯ. Приймаємо втрачене. Умови — індивідуальні». Літери, вицвілі, наче випалені сонцем століть, здавалися відлунням іншого світу. На тлі каламутного, закуреного скла вони виглядали, як шепіт із забутого сну, що досі тривожить серце.
Тарас ходив цією вулицею сотні разів. Колись тут був затишний магазин старовинних речей, потім — закусочна з дешевою кавою, а згодом усе поринуло у запустіння. Фасад обдерся, вікна вкрилися сірою пеленою, а старі вивіски тонули у пороху. Тарас давно перестав помічати цю частину міста, як перестають помічати біль, що став звичним. Але того дня вивіска вколола його погляд, наче голка, що встромлюється у стару рану, яку він намагався забути.
Він зупинився. У віддзеркаленні мутного скла побачив себе: втомлені очі, сивину у волоссі, поношений кожух. Його обличчя було мапою втрат — зморшки, як дороги, що ведуть до спогадів, які він краще б стер. Очі, в яких не залишилося віри у дива людини, що втратив занадто багато, щоб вірити у загадкові вивіски. Любов, довіру, доньку — все пішло, розчинилося, як дим. Навіть спогади тьмяніли, втрачаючи тепло й запах, стаючи плоскими, як вицвілі світлини.
Він штовхнув двері. Вона відчинилася з легким скрипом, ніби чекала на нього. Усередині пахло старими книгами та стиглими сливами — ароматом дитинства, захованим десь у глибинах пам’яті. За прилавком стояла жінка — висока, з волоссям, акуратно зібраним у пучок, і поглядом, що проникав глибше за шкіру. Вона дивилася не на Тараса, а на щось у ньому, ніби бачила тіні тих, кого він втратив.
— Що можна повернути? — спитав він, і голос його затремтів, начебто заговорив хтось інший, давно забутий.
— Усе, що втрачено, — відповіла вона спокійно. — Але ціна завжди своя.
Він хотів засміятися, відмахнутися від цієї дивної гри, але замість цього відчув, як у середині щось стиснулося.
— Я хочу повернути той день, — промовив він тихо. — Останню розмову із донькою.
Її обличчя залишилося нерухомим, наче такі прохання лунали тут щодня.
— Розкажіть про нього.
Тарас сів на стілець. Рух був важким, наче він ніс на плечах тягар усіх своїх помилок.
— Ми посварилися. Через дрібницю, як завжди. Вона хотіла поїхати вчитися за кордон, а я… я сказав, що вона кидає нас, що зраджує родину. Я кричав, що вона егоїстка, що не думає про матір, про мене. Вона мовчала, а потім кинула: «Ти ніколи не намагався мене зрозуміти». Я грюкнув дверима. Вона пішла. А через тиждень… її не стало. Невдалий випадок. Відтоді я живу, але ніби не дихаю. Я все думаю: якби я тоді вислухав її, обійняв, сказав, що пишаюся… Може, вона б залишилася. Може, все було б інакше.
Жінка кивнула, начебто чула цю історію не вперше.
— Ціна: ви забудете всі інші моменти з нею. Усі. Її сміх, перші кроки, ранкові розмови за чаєм, поїздки до Карпат. Залишиться лише цей день — переписаний, як ви хочете. Але все інше зникне, наче ніколи не існувало. Не залишиться ні тепла її усмішки, ні звуку її голосу. Лише одна розмова.
Тарас завмер. Його руки тремтіли, чіпляючись за край прилавку.
— Це як… відрізати частину душі. Не тіло, а час. Моє життя.
— Саме так, — відповіла вона. — Але ви отримаєте те, що просите. Слово за словом. Усе, як могло б бути.
Він мовчав. Довго. Губи ворушилися, ніби він перебирав у пам’яті старі сцени: її дитячий сміх, запах її парфумів, суперечки за вечерею. Потім встав, незграбно, наче після падіння.
— Дякую. Мені потрібно подумати.
Вона не зупинила його. Лише сказала, дивлячись у порожнечу:
— Ми відкриті до півночі. Потім — закриємося. Назавжди. І не відкриємося знову, як би ви ни просили.
Увесь день Тарас блукав містом, мов привид. Кожен звук, кожен запах здавався уламком минулого. Пісня з кафе нагадала вечори з дружиною. Запах свіжого хліба — мамині паляниці. Навіть голос вуличного музиканта відгукнувся луною втраченого. Він ловив уривки чужих розмов, і в кожному слові вгадувалося щось, що колись знав, але втратив.
До магазину він повернувся за півгодини до півночі. Двері все ще були відчинені, наче чекали на нього.
— Я передумав, — сказав він, стоячи на порозі. — Я хочу іншого повернення.
Жінка підняла брови, і в її погляді— Я хочу повернути не день, а себе — того, хто пам’ятає її сміх, хто може знову відчути тепло, навіть через біль.
