У понедельников є особлива здатність підкидати сюрпризи. Саме в такий понеділок Марічка прокинулась раніше за звичайне. Не від будильника, не від сусідської дрезини за стіною — просто відкрила очі. Ніби хтось вимкнув внутрішній моторчик, який останні п’ять років піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику було 6:37. За вікном сипав мокрий сніг, сірий і настирливий, немов намагався прокрастися у щілини. Повітря в хаті було густим, неначе каша. І щось у цьому ранку відразу здавалось не таким.
Вона лежала і слухала, як поскіпує старий радіатор. Звук був нерівний, з підвиванням, немов у середині хтось гризся. Мабуть, знову упав тиск. А може, просто в хаті похолодніло. Чи може, в ній самій — адже ніхто ж не виміряє, де саме стався збій.
На кухні все було на своїх місцях: синя кружка з тріщиною, холодильник у магнітиках з міст, де вона ніколи не бувала, зачерствілий батон на дошці. Рука сама потягнулась до шухляди з кормом для кота. Але кота не було. Вже два роки. І все одно — рука жила окремим життям. Пам’ять не відпускала.
Марічка працювала у копійцентрі друкарні на околиці Чернігова. П’ятий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата та чиєюсь вічною втомою. Кожен день був немов копією попереднього. Обличчя — однакові, розмови — заїжджені, сенс — давно стертий. Колеги — передбачувані: Валерко із безкінечними жартами про тещу, Наталка, яка навіть у туалеті по гучному зв’язку обговорювала свої драми, і дід Василь, старий друкар, для якого життя зупинилося, коли помер його кіт. А вона — ніби вже давно не людина, а функція, шестерня в системі, де немає місця ні для почуттів, ні для зривів.
Вона глянула у дзеркало. Обличчя без особливих прикмет. Не старе, не втомлене. Просто чужорідне. І в голові прокотилося: «Навіщо?» І одразу ж — порожнеча. Тому що відповіді не було. І давно вже не було.
На роботу не поїхала. Просто не вийшла. Їхала у маршрутці і дивилась, як повз неї пропливає офіс, ніби це декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не хоче. Дібралась до іншого району, де колись, ще у десятому класі, з Тетянкою пила сік з пакета і цілувалася з хлопцями, яких давно забула. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.
Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з розпи́саним від руки меню. Марічка купила лате з корицею — уперше в житті. Раніше її не терпіла. Ковтнула і відчула, як язик обпікло, а всередині — ніби хтось обережно запалив світло.
Вона блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить не батон, а серце. Як підліток регоче, падаючи у сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це, наче у виставі, а вона нарешті перестала грати і просто дивилася. І в цьому спостереженні було дивне відчуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Ніби знову дозволили відчувати.
О другій годині Марічка зайшла до перукарні. Спонтанно. Без за”А потім, з гордо піднятим підборіддям, вона замовила круасан з маком — ще одна річ, яку завжди вважала занадто смішною для себе.”
