Ну, нарешті… чи може, це лише початок?
Виходячи заміж, Соломія навіть не допускала думки, що її майбутній чоловік Тарас давно втратив себе у пастці зеленого змія. Вони познайомились миттєво — закрутило, занесло, і вже через кілька тижнів він, трохи на підпитку, з характерним присмаком горілки, задихано промовив:
— Соломійко, давай обвінчаємось? — спирався на одвірок, немов на останню опору.
— Ти, здається, п’яний? — ледь докорячи вона, більше здивовано, ніж сердито. Адже заміж хотілося: усі подруги вже з обручками.
— Та то від щастя, — засміявся Тарас. — Свято ж — тобі пропозицію роблю!
— Погоджуюсь, але з умовою: гулянки — лише по святах, — попередила вона.
— Ну от і свято настало, — жартівливо відповів він.
Молода, наївна, закохана — Соломія й гадки не мала, що батько Тараса пив усі свої дні. І син давно вже йшов його шляхом, лише мати, Галя Михайлівна, безсило розводила руками:
— Сам спився, тепер і сина туди ж тягнеш!
— Та хай мужиком росте! — усміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після весілля пара оселилась у маленькій однокімнатній квартирці, яка дісталась Соломії від бабусі. Спочатку все було терпимо: Тарас працював, хоч і повертався додому не завжди тверезий. На кожен випадок знаходилась “поважна” причина:
— У Валерка дитина народилась, як не відзначити? В Івана іменини — ну, і я слово сказав… А Степан біля гаража частував — відмовитись невиховано було…
Потім народився син — Данилко. Але батьківство Тараса не змінило. Додому він приходив рідше, до дитини не підходив.
— Чому ти не спілкуєшся з сином? — докоряла Соломія.
— Самі ж кажете — не чхай на нього перегаром. Ось і не чхаю, — відмахувався він.
— То кинь пити! Ну скільки можна? — сльози котились по її щоках.
Минуло вісім років. Горілка стала частиною життя Тараса. Роботу він втрачав одну за одною. Соломія тягла все сама, на щастя, Галя Михайлівна допомагала — то внукові речі купляла, то грошима підтримувала.
— Соломія — золото, — скаржилась Галя своїй сестрі. — А син… гіршає з кожним днем. Не впізнаю його.
Тарас перетворився на тінь минулого себе: схудлий, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не лишилось.
— Розлучайся з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Соломія жаліла чоловіка. Як бездомного пса. До певного моменту — поки не зрозуміла, що Данилко підростає, дивиться, вбирає усе, і вже сам не хоче бути вдома, де пахне лихом.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Галю Михайлівно, я більше не можу. Подам на розлучення.
— Може, його лікувати? — тихо спитала та. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко усміхнулась Соломія. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще взагалі не бачить батька.
Галя лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Що вже тепер робити…
Та був ще один привід. Соломія давно відчувала симпатію до колеги — Максима. Він нещодавно перевівся до їхнього відділу: підтягнутий, русявий, з пронизливими блакитними очима і рідкісною у наш час ввічливістю. Розлучений, без скандалів, приїхав у місто до батька. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відверто — намагались привернути його увагу, але Максим тримав дистанцію.
Коли Соломія подала на розлучення, Тарас навіть не здивувався. Валіза біля дверей, коротка розмова — і він пішов. До батьків.
А через два тижні Максим підійшов до неї після роботи:
— Соломіє, може, вип’ємо кави? Просто поговоримо.
Вона кивнула, щоки зачервонілися. Вони посиділи в кав’ярні, і між легким сміхом та серйозними словами раптом промайнуло:
— Я відразу зрозумів — ти не просто колега. Ти — моя доля, — сказав він.
З того вечора все змінилось. Так, у офісі шепотілись. Особливо Надія:
— От так скромниця, а Максима собі забрала… А я стільки сил докладала…
Соломія лише знизувала плечима. Їй не треба було нічого пояснювати.
А незабаром Максим зробив їй пропозицію. Скромне каблучка, щирий погляд, і серце знову затріпотіло.
У суботу вона запросила свекруху. Дім запах булочками, на столі курився чай.
— У мене новина, — проговорила Соломія, серце билося навперейми. — Я виходжу заміж. За Максима.
Галя Михайлівна спершу завмерла. А потім… обняла її зі сльозами:
— Ну, нарешті… Доню, ти заслужила щастя. Я допоможу з приготуваннями. Зробимо весілля найкрасивішим!
Вони сиділи за столом, обговорюючи сукню, квіти, гостей. І Соломія відчувала: в неї залишилась не колишня свекруха — у неї з’явилась подруга. А в Галі — донька, яку вона не народжувала, але віднайшла серцем.
