«Оленко, Бога бійся, у тебе ж і так чотири квартири, навіщо тобі ще одна? А ми з мамою куди підемо, на вулицю?» — кричала я сестрі, коли дізналась, що вона хоче забрати нашу родинну оселю. Ця історія про те, як жадібність сестри ледь не залишила нас з матір’ю без даху над головою, і про мої спроби відстояти наше право на дім.
Наша родинна оселя та її історія
Наша сім’я завжди мешкала у великій трикімнатній квартирі в центрі Києва. Цю оселю ще мої батьки отримали за радянських часів, і вона стала для нас справжнім сімейним гніздом. Тут ми з сестрою росли, тут мати виховувала нас сама після смерті батька. Квартира стара, але затишна, з високими стелями та великими вікнами. Ми з мамою досі живемо тут, хоча ремонт уже давно назрів.
Моя старша сестра Оленка давно переїхала. Вона вдало вийшла заміж, її чоловік — бізнесмен, і за роки вони зібрали чималий статок. В Оленки вже є чотири квартири: дві здає в оренду, одну купила для сина, а в четвертій вони живуть із чоловіком. Я ніколи не заздрила її достатку, навпаки, раділа, що в неї все добре. Та нещодавно вона заявила, що хоче забрати нашу родинну оселю собі.
«Це моя спадщина»
Все почалося, коли Оленка завітала до нас з мамою. Зі слова на слово вона завела розмову про квартиру. «Мамо, тобі вже важко тут жити, сходи високі, ліфт старий. Давай продамо цю оселю, а я вам із Оксаною знайду щось простіше», — сказала вона. Я здивувалася: «Як то продамо? А ми з мамою де житимемо?» Оленка відповіла, що це «її спадщина» і вона має право на свою частку. Мовляв, квартира належить нам трьом (мамі, мені й їй), і вона хоче свою частину.
Я була у шоці. По-перше, мати ще жива, яка спадщина? По-друге, Оленка чудово знає, що в нас із мамою немає іншого житла, а її «простіше» звучало як кімната в гуртожитку. Я сказала: «Оленко, у тебе чотири квартири, навіщо тобі ще одна? А ми з мамою куди підемо?» Вона почала говорити, що хоче вкласти гроші в нерухомість, що це «вигідна інвестиція». Але я відчувала — справа не лише в грошах. Їй просто захотілося забрати все собі.
Розмова з матір’ю та конфлікт
Мати, почувши нашу суперечку, засмутилася. Вона завжди намагалася бути справедливою до обох, але тут навіть вона не витримала: «Оленко, як тобі не соромно? Ця оселя — наш дім, я тут все життя прожила». Та Оленка стояла на своєму: «Я не хочу сваритися, але це моє право. Якщо не продамо, подам до суду на поділ майна».
Я не могла повірити, що моя сестра дійшла до такого. Ми з нею ніколи не були дуже близькими, але я не думала, що вона здатна на таке. Я намагалася її вгамувати, нагадала, що ми з мамою не можемо дозволити собі інше житло, що у мене вчительська зарплата, а у матері — пенсія. Але Оленка лише махнула рукою: «Щось вигадаєте».
Що робити далі?
Зараз я у розпачі. Сваритися з сестрою не хочу — це дорого, довго, і мати не переживе такого стресу. Але й віддавати оселю, де ми з нею живемо, я не збираюся. Я запропонувала Оленці викупити її частку, але вона назвала таку суму, що мені її не зібрати й за десять років. Мати плаче, каже, що краще помре, ніж покине рідний дім.
Я не знаю, як знайти вихід. Може, поговорити з Оленкою ще раз, спробувати достукатися до її совісті? Чи готуватися до суду? Якщо у вас були подібні ситуації, напишіть, як ви боролися з такими сімейними конфліктами. Як захистити свою оселю й не втратити родину? Діліться досвідом, мені дуже потрібна порада.
Інколи жадібність затьмарює родинні зв’язки, але справжнє багатство — не в кількості квартир, а в теплі тих, з ким ділиш свій дім.
