Щодня о 07:45 Анатолій виходив із своєї старої хрущовки у спальному районі Черкас. Не тому, що мав кудись йти — пенсія, роботи давно нема, діти виросли та роз’їхались. Просто тіло звикло до цього часу, до скрипу під’їзних дверей, до хрусту піску під ногами, до весняного прохолоду, що чіплявся за пальто.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже навіть не пропонували каву — знали: Анатолій завжди мав із собою термос. Він чемно кивав, наче казав: «Усе гаразд. Усе, як завжди». Двір, лавки, аптека, поштове крильце — усі знали його ходу. Навіть вуличні пси більше не гавкали: відали — свій.
Його шлях завжди вів до останньої дерев’яної лави під старим кленом. Вона була перекособочена, з витертою від часу поверхнею та щербатою дощечкою посередині. Колись, багато років тому, саме він, Анатолій, ставив її — тоді працював у ЖЕКу: кріпив таблички, латав дахи, міняв лампочки й сміявся з хлопцями на обіді. Тоді здавалось, що будинок тримається на таких, як він. І лава, і болти, якими він її прикрутив, досі стояли — іржаві, але вперто живі.
Він сідав, розливав міцний чорний чай у кришку-склянку, розкладав на колінах газету, яку не читав, а просто тримав, як щось незмінне. Дивився, як повз ідуть люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по справах. Мінялись куртки, взуття, обличчя, а він лишався. Ніби якір на перехресті часу.
Інколи хтось підсідав: сусідська бабуся з третього під’їзду, вічно спізнювальний школяр, хлопець з вівчаркою, дівчина з термосом, підліток у навушниках. Сиділи кілька хвилин — і йшли. Анатолій лишався. Ніби був частиною лави — її продовженням, її голосом, її диханням.
Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальті, з фотоапаратом на шиї. Трохи вагалась, потім підійшла ближче:
— Перепрошую, можна вас сфотографувати?
Він підняв брови:
— Мене? А ви не помилились?
— Ні. Я працюю над проектом. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви наче частина міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все щезло. Що хтось ще тут. Хтось справжній.
Він усміхнувся, відклав газету.
— Ну фотографуй, коли наполягаєш. Тільки підпиши, що я не сплю. А то подумають — дрімаю, як ветеран у парку.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — посміхнулась вона.
— Тільки не роби похмуро. Зі світлом. Щоб не сумно.
Через тиждень його фото з’явилось у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його бачу щоранку», «Він як частина вулиці», «Без нього двір — не двір». Анатолій читав, мовчки посміхався. І все так само сидів. Пив чай, тримав газету. Інколи впізнавав у очах перехожих той самий погляд — уважний, вдячний.
Навесні прийшли робітники — міняти лаву. Сучасна, сіра, металева. Холодна. Нова. Без запаху дерева і слідів від часу. Робітник глянув на Анатолія, запитав:
— Шкода?
Той кивнув, але не на лаву — на тінь, яка колись від неї падала.
— Шкода. Але не лише мені.
Він не заважав. Просто ввечері, коли все затихло, повернувся. Приніс банку з коричневою фарбою та пензлик. Сів, мовчки підмалював тоненьку тріщинку — саме там, де вона була на старій дошці. Ніби спогад. Ніби знак.
Потім сів, налив чаю, розклав газету. І раптом нова лава трохи скрипнула. Ніби визнала.
Відтоді він знову сидів. На тому самому місці. У тому самому часі. Тільки лава інша. Але чай — той самий: терпкий, з легким металевим присмаком. І газета — та сама. І люди — ті ж самі, тільки трохи старші. Проходять повз, кивають. Хтось зупиняється, хтось каже «доброго ранку». А один хлопчик, ідучи з мамою, промовив:
— Мамо, це той дядько. Із фотографії. Він правді живий!
Інколи, щоб лишитись — не треба нікуди йти. Не треба говорити голосно. Треба просто бути. В одному місці. Довго. І щиро. Щоб одного дня хтось, зупинившись на мить, подумав: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — посміхнувся.
