Як ніби пусто, але означає багато
Оксана їхала у тролейбусі №18, що пробирався крізь засніжений Чернігів. Сіла біля вікна, впікла погляд у запітніле скло і стиснула в руці пластиковий пакет із синім логотипом дешевого супермаркету. Усередині — маленький торт під назвою «Щастя». Назва здавалася жартом: за вікном мороз, у серці — порожнеча, на душі — сірий день.
Їй виповнилося тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення від близьких. У чатах — дві рекламні розсилки, помилка служби доставки та поздоровлення від колишньої одногрупниці, яку вона не бачила більше десяти років. Смайлик і шаблонна картинка. Усе. День народження минув ніби не з нею, а десь у чужій квартирі, на іншому поверсі, у чиємусь іншому житті.
— Ви виходите? — спитала літня жінка. Оксана здригнулася, кивнула й вийшла на своїй зупинці.
Двір — той самий, де минуло дитинство. Все на місці: облуплені гойдалки, похилені лавки, старий каштан із дуплом, де колись ховалися від дощу. Все таке рідне й усе — не її. Ніби минуле залишилося, а вона — чужа у ньому.
Мати жила на четвертому. Як завжди, не замикала двері. Просто чекала. Без дзвінків і нагадувань.
— О, ти приїхала… А, торт принесла, — промовила мати. Ніби це було єдине, що варте уваги.
На кухні пахло вареною картоплею і свіжим хлібом. Старенький годинник цокав — глухо, нагадуючи, що час іде, навіть якщо життя давно завмерло. Частинки пилу кружляли у променях вечірнього сонця.
— Ну, як ти? — спитала мати, відвернувшись до мийки.
— Нормально, — автоматично відповіла Оксана. Потім, помовчавши, додала: — Ніби нічого.
Їли мовчки. Мати знову поклала надто багато — так вона завжди робила. Її турбота була в ложці, у шматочку хліба, у погляді крізь тебе. Довго перебирала ножі, перш ніж вирізати торт — ніби від цього залежало, чи збудеться хоч одне бажання.
— З днем народження, доню, — сказала тихо, немов соромлячись.
— Дякую.
— Тримаєшся. І це головне.
— А хіба треба? — спитала Оксана, не піднімаючи очей.
Мати обернулася. Поглянула так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її очах не було докору — лише мовчазне розуміння.
— Інколи — не треба. Але ми все одно намагаємось.
Після вечері Оксана вийшла на балкон. Унизу бігали діти, кидали м’яч, кричали, сміялися. У вікна багатоповерхівок заглядали чужі долі: хтось готував вечерю, хтось сварився, хтось грав музику. І серед цієї метушні чужих життів вона відчула, як щось відтає всередині — ніби лід, який носила роками, почав танути, пускаючи по жилах теплі краплі.
Вдома було тихо. Оксана зняла пальто, кинула сумку на крісло й раптом помітила щось біля дверей. Маленька листівка, паперова, справжня. На ній — прості слова, нерівний почерк: «Ти робиш більше, ніж здається. Ти — є. З днем народження».
Підпису не було. Вона не впізнала автора. Ні почерк, ні стиль — ніщо не було знайомим. І все ж… Вона усміхнулася. Легенько, але щиро. Ніби хтось побачив її — не маску, не вимушену посмішку, не звіт на роботі. А її. Справжню. Ту, що щодня встає й іде вперед — без гучних слів і оплесків.
І раптом їй вистачило. Ось цього — невідомого, але щирого.
Може, у цьому і є життя? Не у феєрверках, не у сотнях поздоровлень. А в миті, коли ти сама в тиші, але хтось все ж простягає до тебе руку. Мовчки. Але від серця.
Як ніби — нічого. А насправді — усе.