Тінь злодійства: як родинні таємниці зруйнували шлюб
В похмурій квартирі на околиці приморського містечка Бурштин, де солоний вітер з лиману пробивався крізь щілини старих вікон, Соломія стояла біля порожньої холодильниці, стискаючи скроні. Їжа зникала з лякаючою швидкістю, ніби розчинялася у повітрі. Ще вчора вона готувала вечерю, а сьогодні — ані крихти. Чоловік, Ярослав, знову все з’їв, як вона думала, і ця думка гризла її розум, мов крижаний вітер.
Розмови з Ярославом були як битва із тінню — кожна закінчувалася криком і взаємними звинуваченнями. Його безробіття, яке тривало вже третій місяць, перетворювало їхнє життя на кошмар. Соломія працювала до виснаження, щоб купити продукти, які зникали, ніби під час чарування. Вона звикла пити гірку каву без цукру і жувати сухий хліб, бо після зміни сил на приготування їжі не лишалося. Ярослав же, здавалося, жив у своєму світі, де їжа з’являлася сама, а дружина мала мовчки терпіти всі тяготи.
— Завтра їду до дядька на хутір, допоможу з ремонтом, — кинув Ярослав із спальні, не відриваючись від телевізора.
Соломії було байдуже. Втома й гарячка сковали її тіло, прикували до ліжка. Вранці температура підскочила, і вона вирішила залишитися вдома. Випивши ліки, жінка провалилася у важкий сон, сподіваючись на спокій.
Але спокій був порушений дивним шумом із кухні. Хтось брязкав посудом, стукав дверцятами холодильника, а потім заспівав — нахабно, безтурботно. Соломія, хитаючись, пішла на звук. На кухні, ніби господиня, стояла сестра Ярослава, Оксана — жінка, з якою Соломія намагалася не стикатися. Оксана завжди вважала, що її брат має утримувати не лише свою сім’ю, а й її з дітьми. Ярослав часто віддавав їй гроші, вириваючи їх із скудного родинного бюджету, і Соломія стискала зуби, терплячи це. А тепер Оксана рилася в їхньому холодильнику, складаючи продукти у пластикові контейнери.
— Привіт, — вимовила Соломія, намагаючись стримати гнів.
— Ой! А ти чому вдома? — Оксана здригнулася, ледь не впустивши банку з маринадом.
— Хворію. А ти, схоже, тут як у себе вдома?
— Ярослав сам дав мені ключі, — відрізала Оксана, навіть не зніяковівши.
— Виходить, не в нього вовчий апетит, а в тебе руки занадто швидкі, — голос Соломії тремтів від люті.
— Він мій брат! Я маю право взяти їжу для своїх дітей! — Оксана випросталася, наче захищаючись.
— Твій брат не працює, а я, виходить, маю годувати дві сім’ї? Навіть не знаючи про це? — Соломія відчула, як у горлі стає ком.
— Ти що, шкодуєш якогось шматка сиру? Я сама, мені важко! — Оксана підвищила голос.
— Поверни ключі. Зразу. Інакше я викликаю поліцію. Ця квартира — моя, і твій брат тут ніхто, — Соломія крокнула ближче, її очі палали.
— Через дрібниці поліцію викликати? Яка ж ти дріб’язкова! — Оксана шпурнула ключі на стіл. — Я все розповім Ярославу, і він ще пошкодує, що зв’язався з такою, як ти!
— Це він пошкодує, що прикривав твої набіги, — кинула Соломія, і сльози покотилися з очей.
Вона впала на стілець, приголомшена. Весь цей час її обдурювали, робили з неї дурну. Ніхто б не повірив, що зовиця нахабно обчищує їхній холодильник, залишаючи лише крихти, а Ярослав мовчезно прикривав сестру, звинувачуючи свій «апетит». Але найгірше було усвідомлення, що він знав і мовчав, зраджуючи її довіру.
Соломія згадала свекруху — жінку, яка безсоромно брала все, що їй сподобалося, не питаючи. Яблуко від яблуні не далеко падає, і Ярослав з Оксаною успадкували ту саму нахабність. Серце стискалося від болю, але рішення прийшло саме собою. Тремтячими руками вона набрала номер чоловіка.
— Подаю на розлучення, — сказала вона, не даючи йому вставити слова.
— Почекай, я приїду, поговоримо, — залементував Ярослав.
— Розмови скінчилися. Мені все зрозуміло.
— Ти ще пошкодуєш і прибіжиш до мене! — вигукнув він.
Але Соломія вже не слухала. Ярослав став для неї чужим — тінню, що розчинилася у холодному вітрі Бурштину. Шкодувала вона лише про роки, витрачені на людину, яка не цінувала ані її, ані їхньої сім’ї. Розлучення було не кінцем, а звільненням — кроком до нового життя, де ніхто не насмілиться красти її спокій.
