Він просто пішов… А вона ж жила заради нього.
Сім років разом. Сім довгих років, де Марічка намагалася бути ідеальною. Все, як у підручнику: чистота, турбота, поступки. Вона вивчила кожну межу ролі «доброї дружини» — щоб стати не замінною, потрібною, коханою. Так боялась знову опинитися сама, що врешті почала губити себе саму.
А він таки пішов.
Не через сварку. Не в гніві. Просто одного дня, спокійно й холодно, зібрав речі й сказав:
— Маріє, я кохаю іншу. Я йду.
Вона кивнула. Підвелась. Без слів дістала валізу. Склала його сорочки, білизну, акуратно згорнула краватки. Перевірила, чи не забув зарядку до телефону. Додала:
— Візьми ще й бритву, тобі знадобиться.
А коли двері замкнулися за ним, її перекривило від болю. Вона осипалася біля стіни в передпокої й заридала. Не через втрату, а через те, що знову нічого не вийшло. Що її «досконалість» знову не врятувала.
Подруга Даринка примчала першою. Марійка сиділа нерухомо, дивлячись у порожнечу. Дарина трясла її — марно. Підтягнулися й інші дівчата. Справжній жіночий десант. Хто з пиріжками, хто з вином, хто просто з обіймами.
— Ти ж усе для нього робила! — вигукнула Галина.
— Він тебе геть не вартий! — переконувала Оксана.
Марійка мовчала. Слова тонули в її порожнечі.
А потім слово взяла Соломія. Та сама Соломія, що завжди різала правду в очі, не церемонячись.
— Годі скиглити, — рівно сказала вона. — Повернеться. Перший же повертається. Немає вже таких зручних, м’яких, терплячих. Нагуляється — приповзе. Але питання: тобі це треба?
Жінки зашипіли, почали лаяти Соломію за жорстокість. А Марійка раптом прошепотіла:
— Та хай йому гріх…
І в цьому шепоті не було злості. Там була перша іскра пробудження. Жінки мудрі. Вони вміють пробачати, терпіти, чекати. Але коли їх зраджують — вони вміють піднятися з колін. Посміхатися крізь сльози. І починати спочатку.
Бо тепер вони — не для когось. А для себе.
