Переможені свободою: історія одного флакончика
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня товариська близькість трапилася лише пару років тому. Обоє ми тоді пережили важкі розлучення — кожен свій другий. Не спивалися, ні, наоборот: спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов зі шлюбу зім’ятим, ніби не суд, а по ньому особисто проїхався бульдозер. Його колишня влаштувала справжню битву за майно, емоції та кожну ложку з сервізу. У мене все пройшло м’якше, але теж без овацій. Звільнилися ми майже одночасно, немов з плечей скинули мішки з цементом.
Я добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом відпустив кермо, розкинув руки й закричав на весь квартал:
— Віль-ні-і-і-сть!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми сміялися, як двоє втікачів із психлікарні. Але це було щастя. Чисте, голосне, щире.
Рік ми жили, як на волі: без зобов’язань, без нудьги, без побуту. Худнули, молодшали, прокидалися зі сходом сонця. Сімейне життя, як виявилося, не лише старіть душу — воно додає кілограмів. А свобода лікує.
Одного вечора я завітав до Олега — він купив новий велосипед, хотів показати. Ми возились у передпокої, ланцюг був у мастилі, і я пішов помитися у ванну. І там — вона. Маленька рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-е-ег! — гукнув я з підозрою. — Це що в тебе тут за чари?!
— А! Це Оленчине, — відгукнувся він, ніби так і треба.
— Якої ще Оленчине?
— Ну, я тобі не розповідав? Коротше, познайомився тут із дівчиною… Олена, юристка, багато працює. Іноді залишається на ніч. Ну, баночку й залишила. Щоб туди-сюди не тягати.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку крапля, потім слиз, а далі — страшило, що розриває тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати й ламати — вони повзуть у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім тапочки. Потім — вона.
За тиждень він запросив мене в гості, познайомитися. Олена — гарна, врівноважена, у витончених сережках і дорогому кашеміровому светрі. Пригостила нас пастою та піццею з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній вже дві щітки — і ще один флакончик. Я лише хмикнув: «Вірус поширюється».
А потім був вечір, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішучий, хотів витягти його із цієї пастки.
Він відчинив мені у халаті. Халат! У чоловіка, який ще місяць тому ходив у шортах і кросівках на босу ногу!
— Льоша, ну ти б хоча б подзвонив…
Із спальні почулося:
— Олегу, хто там?
— Це… Льоша. Насос просив…
Я пішов умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління і паста притулилися в кутку. А навколо — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була повною.
Потім я приїжджав допомогти з меблями. Збірка, шурупи, полиці, шафа. Олена ходила з командирським тоном:
— Це — на балкон. Це — на смітник. І ось це — теж приберіть.
Олег намагався сперечатися. Даремно. І в якийсь момент вона повернулася до мене й сказала:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він лише місце займає.
Отак. Свобода здається не криком. Вона вмирає тихо — під шелест сукні та запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гачок, підвіконня, шафу. Потім — душу.
Рік минув. З Олегом ми лише іноді переписувалися. Велосипед укрився пилом. Він відповідав дедалі рідше. Я ганяв сам. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийІ тепер я чекаю, коли вона запитає: “Можна я залишу щітку?”
