Недочитана книга
Ну, все, Жорко, я пішов! Не проводжай. Прийду пізно! На завтра підготуй, будь ласка, вишиту сорочку й сині штани, не забудь! Із хімчистки забрати треба! гукнув із передпокою Віктор Павлович, швидко накинув плащ, прискіпливо оглянув себе в дзеркалі, схопив кашкета й рішуче вийшов, грюкнувши дверима.
Так грюкнув, що відлуння пішло по шибках відчиненого вікна на кухні.
«Тягне» подумала Явдоха Іванівна, вимкнула воду, витерла руки об фартух і визирнула з кухні у коридор. Все як завжди: залитий сонцем коридор, що веде до передпокою, фотографії їхньої сімї, шпалери у веселу смужку дві широкі, дві вузенькі, ніжно-блакитні. Явдохине плащике на вішаці. І
Явдоха насупилась.
Кульок! Чоловік забув кульок, а ж там же пиріжки! Явдоха зранку ліпила й пекла сама, з зеленою цибулькою та яйцем, як Віктор любить. Я ж для сьогоднішнього дня старалася, він на виїзд їде на обєкт там і поїсти нормально ніде, а домашнє завжди добре.
Розв’язавши фартух і вмостивши зачіску, Явдоха, в простенькій домашній хустині, платті з коротким рукавом-ліхтариком і плямою від кави на подолі, схопила теплий пакуночок, пригорнула до грудей, ніби дитину, і вискочила в коридор, благо встигла схопити ключі, а то закрилась би! Мчала сходами, тримаючись за поліровані поручні, що змійкою всилялися донизу четвертий поверх, третій, другий
Явдоха могла б, як і інші господині, крикнути чоловікові у вікно, коли той вже на вулицю поступається, але ні це не по-людськи, не по-українськи, не по-серйозному, що там кричати. Вона сама віднесе той пакунок і попрощається, підставить щоку Віктору, той сухо клюне губами, кивне мовляв, час.
Від бігу Явдоха засапалась, вискочила у двір, гупнула дверима так, що добрий десяток голубів злетів із даху; дарма, що Явдоха вже давно не дівчина, а сорок девять років, і важко бігати. Та любов сили додає.
Знайому постать в сірому плащі й світлому кашкеті знайшла одразу.
Віктор обожнював довгі плащі тільки незастібнуті, щоб поли розвівав вітер, ходили вони слідом за ним, мов крила, а також кашкети. Тих у Віктора на всі пори. Явдоха завжди дбала про чистоту головних уборів, якщо не прала сама, то купувала нові. Одне слово берегла.
Кашкет це модно! уперто казав Віктор, якщо син їхній, Артем, що на честь діда звався, сміявся з татка. Вам, молоді, не зрозуміти. Весь в синтетиці і дерматині!..
Де ж ти, Вітя?
Аж он вже за брамою, сунеться у гомінку, яскраву вулицю. Не поспішить Явдоха сяде чоловік у маршрутку та й поїде
Явдоха кинулася через двір, на ходу кивнула сусідкам, що грілися на лавочках під каштанами. Сусідки вязані кофти накинули та й дивляться в услід Явдохиній метушні, благословляють її родинне щастя.
Що, Явдохо?! Сталося? гукнула тьотя Ганна до худенької фігури сусідки.
Віктор обід забув, пиріжки тримаю! відгукнулася Явдоха через плече.
Тьотя Ганна схвально кивнула: пиріжки це по-нашому! Добре, коли в домі любов і затишок.
Явдоха вже вискочила за ворота, хотіла гукнути, та завмерла. Подих враз застряг, плечі опустились, усе навкруг ніби затьмарилось. Явдоху запаморочило, вона вхопилася за водостічну трубу.
Віктор уже на зупинці тримав під лікоть якусь куцу панянку, молоду, пишногруду. Та сміялася, кокетувала, а Віктор дивився зверху вниз, та й сам посміхавсь. Раптом вона штовхнула його, зміряла зневажливим поглядом, а він Він злякано, майже приручено схилився, хапаючи за руку, хотів її поцілувати. Та паня поступилася, вирвала ногу й, здається, навіть ляпаса дала. Віктор випрямився, розлютився Явдоха це вловила! Але тут же знову ніби заскиглив, погладив по спині, витяг цукерку з кишені та простягнув їй. Та, звісно, хихотіла і відкривала ротика: частуй.
Явдоху нудити стало. Господи ж ти мій! Її Віктор, поважний, дорослий, чоловік а гне спину перед молодою панянкою, геть совість утратив.
На тій синя сукня в білий горошок, аж мерехтить у очах, бантик у волосся, зачіска модна, на ногах босоніжки.
Очі Явдохи сковзнули по її фігурі, і вона вже не знала, що робити з пакунком, з тими дурними пиріжками, з усім життям
Підїхала маршрутка, натовп ломонувся всередину. Віктор допоміг своїй пасажирці, двері захлопнулись.
Маршрутка рушила Явдохі здалося, що Віктор дивиться прямо на неї Стидно стало за зношені капці, за домашню сукню і цей кулек з пиріжками.
Явдоха різко розвернулася, попрямувала до двору, повз лавки, де баби зігрілись на сонці, аж наскочила на тьотю Ганну біля клумби.
Не встигла судки вручити, так? спитала та, кивнувши на кулек.
Не встигла розгублено знизала плечима Явдоха.
Шкода, пропаде харч, впевнено кивнула Ганна. Мого Тимка пришлю, він ці пиріжки обожнює, а я пекти не люблю, із тістом клопоту ого ж скільки. Чекай.
І вже беріться, як вовки до ягнят, гнала баба Ганна місцевого тракториста, щойно у двір заїхав.
Ану геть звідси! Геть, дурню! Знову мені всі чорнобривці затопчеш, бокоралон горить, а ти верти свого трактора, рушай! кричала вона.
Явдоха йшла до підїзду, занурилася в прохолоду. Глухо відлунювали кроки по мармурових сходах, а схлипливий звук злився зі скрипом дверей і затих у квартирі.
Все. Це було «все». Кінець родині, затишку, надійності, кінець довірі, кінець вірі у людей. Ні, «люди» занадто широко. А от чоловік Чоловік то щось фундаментальне, єдиний, кому колись тебе віддали як найдорожче. Як тепер?
Явдоха відкинулась на лавку в передпокої, пиріжки посипались з кулька. Кіт Барчик підійшов, терся об ноги, муркотів, випрошуючи їжу, та Явдоха нічого не помічала. Вона все ще була там, під водостічною трубою, бачила синю сукню в горошок, і його Віктора. По щоках текли гарячі, жіночі сльози, і навіть подобалося це одразу не тримати спину, не вдягати усмішки, а просто посумувати, потонувши у своєму простому бабському горі…
Скільки просиділа не знала, коли хтось гепнув у двері, Барчик шмигнув у коридор, а у щілині здалася голова дядька Тимка, чоловіка Ганни. Гавкуватий ніс, веснасті щоки, кругленькі губи, кучерява голова, червона шия усе в Тимкові було якесь тулубкувате, не з їх кола, але свій знаний художник, хоча дивний, як казав Віктор.
Художник, Явдохо! розводив руками. А ще директор галереї! Люди мистецькі, вони з придурцюватими родичі, інакше не мали б таланту.
Явдоха стерла сльози, глянула в його ясні блакитні очі. Хіба би не був художником архімандрит із нього знатний вийшов би…
Тимко Степанович? Це ви? здивувалась.
А на кого схожий? просто стояв Тимко. Я, Явдохо, я. Ганна сказала пиріжків зайвих маєш? А в нас ремонт: Ганна меблі міняє зітхнув. Не годує вже який день, каже в їдальні харчись. Накипіло!
І, здається, схлипнув. Волосся зчорніло від поту, статура зайняла пів кухні, став проти сонячного світла посередині.
Тільки дочекай, я скину черевики, заметушився Тимко, сільським говіром. Мокрі! В калюжу входив. І шкарпетки скину! кивнув на ноги. Явдоха глянула: ноги великі, шкарпетки звичайні, з смужкою на гумці, тільки на пальці дірка.
Явдоха взяла черевики і віднесла сушити на балкон.
Постав назад! гукнув Тимко.
Треба висушити, бо простудитесь, прошепотіла Явдоха.
Моє тіло моє діло! Вертай взад! завзято сказав Тимко, але потім зніс.
Явдоха поставила черевики в сонячну пляму. Тимко вже шарудів на кухні.
Явдохо! Господарко! Чаю б випив! З лимончиком! Зроби, сусідко. Умертомивсь і простяг у прохід ноги не пройдеш.
Зараз, зараз заговорила Явдоха, поставила чайник, а в душі відчай і біль.
Вітя Чоловік Як він міг? Щойно пішов із дому і вже з іншою.
«Ні, це просто непорозуміння! Вони зустрілися випадково, які там інші! Просто колеги!» намагалась сама себе втішити маминим тоном. А повернеться не подавай виду, подбай, обігрій, забудеться все!
Тимко раптом насупився:
Ти мені що, стару заварку наливаєш? Налий нової! Це в помийницю! відверто пожартував, нюхаючи чайник.
Та тільки-но заварила хмурилась Явдоха, але зрозуміла треба нову.
Закипів чайник, аромат індійського, з бараном, чаю поплив по кухні.
О, це інша справа! Тільки чашку з сервізу несіть! Ото з кобальтом і золотцем. Люблю. розпорядився Тимко. І пиріжки. Я ваші пиріжки люблю! На блюдо, але не з тріщиною! І шкарпетку, заший мені пальчик…
Явдоха, заслужена вчителька, багата душею, ще недавно заняття з дітьми тримала, все заради дому та чоловіка покинула, дивилась на шкарпетку з глибоким презирством, але рука сама тягнулася.
Тимко враз стукнув по столу кулаком, розрісся, як гора:
Явдохо, цінуй себе! Ти ж у себе господиня, а дозволяєш мені тебе між пальцями крутити, як малій. Ганна казала, не вірив. Я ж тебе памятаю молоду! Ти йшла, ворони в кущах стихали. А тепер можна по тобі підлогу витерти, і мовчиш. Отак і живеш
Він крутив руками, а Явдоха аж знітилася. Пиріжки впали з блюда, чашечки задзвеніли
Чого приходили? зірвалась Явдоха. Для чого мені це? Вітя! Мій Вітя, там, з чужою жінкою Я все бачила! Я
І сльози покотилися, зірвались, скропили скатертину.
Все стихло. Кватирка, годинник, навіть вулиця ніби у склепі.
Тимко видихнув:
Через це Віктор і знайшов собі даму. Раніше ти була горда, навіть учні тебе боялись опортунити, а тепер все для нього. «Вітенька, шапку! Вітенька, їсточки!» Ти ж не мати йому, ти жінка! Михайло від вас зїхав, ти материнство на чоловіка переклала. І втихомирилась. А його інші, примхливіші, підкормлюють. З ними молодий себе відчуває.
Явдоха не розуміла. Віддала все і що? Себе втратила?..
Кинула роботу десять років тому легше стало проводжати Віктора, не було зошитів і педрад. Але учні ще ходили, платили. Якось Віктор захворів на запалення легень, дома лежав. Учні стали заважати. Явдоха їх відпустила.
Перестала співати при збиранні, не включала радіо; живопис занедбала, Віктор не терпів запаху олії. Тканини відклала на антресоль.
Манікюр? Коли? Плаття нові? Навіщо? Туфлі? «Куди ти на підборах? Вени як гусениці.» І теж туди ж, на антресоль.
Подруги рідко дзвонили. Син приходив раз у місяць, їв та й шов.
І все. Це все.
Що, сусідко? Не кисни! Ти ще молода, Явдохо! Розправ плечі! Бо так Віктор не перестане з іншими кататися! мовив Тимко, облизавши пальці від пиріжків. Пиріжки в тебе чудо! О, знайди мене молодим
І вийшов. Явдоха залишилась…
Віктор повернувся пізно, з легким перегаром. Від нього тягнуло парфумами і вином.
Конференція затяглася, промимрив, кинув портфель дружині, поморщився. Чаю. Картопельки хочу. З горілочкою. Що встала?
Явдоха портфель не взяла.
Потрібно валізу поставити.
Ти куди зібралася?! здригнувся Віктор, побачивши Явдоху із зібраним волоссям, у сережках, у святковому піщаному платті і босоніжках.
У відрядження їду. Сам якось, з горілкою чи без твоя справа.
А картопля? А сорочку? спитав суворіше.
Явдоха хотіла притишити, але махнула рукою.
Сам. Або хай вона приходить. Якщо вам так добре нехай. Прощай, Вітя. Час мені.
І випурхнула із квартири, босоніжки гупали сходами, за ткнулася, бо ручка валізи різала долоню, та ось хрум-хрум по сходах, мигнуло й згасло на дворі плаття, зупинилась таксі, все стихло.
Віктор рвонувся до сходів, схилився, хотів щось крикнути, лише застогнав спина прострелила.
Явдохо хрипко.
Де ти? Розімяла б, натерла, зігріла
Зоряно? Це ви? простогнав у слухавку Віктор. Та, це я… У мене спина, треба помазати… Але ж ми не чужі! Що?..
Трубка відказала, що лікарів викликають в іншому порядку, пішли гудки. Зоряна не прийде. Вона не Явдоха. Катастрофа
Добрався до кухні, побачив холодні пиріжки, застогнав. Все сам наробив!
Явдоха наступного дня повернулась із лікарем і квітами. Сама собі купила троянди ставила у хрусталь від неї пахло парфумами і цигарками. Так, іноді курила, нерви.
Стривайте, лікарю, не коліть, зупинила Явдоха.
Що таке? спитав лікар.
Вітя, що ти пообіцяв? Такі, як вона, просто так не бігають за старими. Ти їй пообіцяв щось?
Я не старий! Я захлинувся Віктор.
Посаду і ступінь, закінчив лікар. Ну?
Дав слово. Але нічого їй не буде! Тільки ти мені потрібна, Явдохо! Пробач!
Буде: і ступінь, і посаду. А ти, Вікторе, з контори підеш. З понеділка я виходжу на роботу. Не подобається? Розлучайся. Все зрозумів?
Віктор кивнув. Біль нищівний, Явдоха всміхається, лікар на її боці, Тимко з порогу хихикає, зараз ще Ганна підійде, ото вже ганьба буде!
Зрозумів. Коліть, уже проказав, зітхнув.
Явдоха кивнула. Лікар приступив.
Зоряна, було, щаслива, як метелик: дисертація захищена, кандидатська є, посада тепла. Та більше Віктора не помічала, навіть не віталася. Навіщо? Його дружина недвозначно дала зрозуміти, що все можна відібрати! Зоряна собі ще знайде кандидата
Віктор звільнився. Люди дивувались, а він мовчав. Раз тільки сказав: дав слово. Кому не пояснив.
На прощання влаштував бенкет, привів дружину у прикрасах, танцював з нею танго. Дивився так Аж всі заздрили, чому так.
А все це вона, Явдоха. Її повітря. Не помітно, поки не зникне. Тепер лишилася як недочитана книжка загадкова, терпка, як червнева суниця. Не перелистати останньої сторінки Дай, Боже, щоб і надалі залишалась такою.
Зоряна просто не доросла до цього. І не знайде, мабуть, свого читача.
А я виніс з цієї історії просту істину: доки не втратиш не цінуєш. Та вже якщо щось було справжнім і твоїм, завжди можна почати читати цю книгу знову, щиро і по-новому.
