М’ясорубка долі: або як новорічний подарунок став початком родини
— Максиме, а що це за махина така? — Оксана з подивом розглядала велику коробку, обгорнуту блискучою папером із сніжинками.
— Відкривай! — Максим нетерпляче потирав руки, його очі блищали, а губи тремтіли від хвилювання. — Думаю, тобі сподобається.
Оксана не кваплячись зняла папір, акуратно розірвала стрічку… і завмерла. На дні коробки лежала стара, потьмяніла від часу металева мясорубка. Справжня бабусина. З іржавими гвинтами і скрипучою ручкою.
— Це… жарт? — тихо, ледве вірячи, запитала вона, піднявши на чоловіка очі.
— Ні, Оксанко… ти просто не знаєш… Це не просто мясорубка. У неї історія. Вона… —
— Постривай, — перебила вона. — Спочатку поговоримо про інший подарунок. Про путівку в «Карпатську Віллу». Три тижні люксу. З процедурами.
Максим зблід.
— Звідки ти…
— Від Марійки. Вона в бухгалтерії, — голос Оксани був рівним, але пальці м’яли серветку. — Путівка на ім’я Олени. Твоєї колишньої. А мені — стародавню мясорубку.
— Оксано… послухай…
— Ні, Максиме, це ти мене послухай! — Вона різко підвелася, збивши келих шампанського, який розбився на тисячі блискучих уламків. — Я не про гроші! Я про чесність! Чому я дізнаюся про це від інших?!
— Я хотів розповісти…
— Коли? Після її повернення? Чи коли я сама нарешті здогадаюся?
За вікном лунали новорічні салюти, яскраві вогні розцвітали в небі, а в їхній затишній кухні повітря здавалося важчим за зиму.
— А ця мясорубка… — Оксана підняла її, — це що? Спокута? Чи спроба заспокоїти совість?
— Ти не розумієш. Вона дійсно… особлива…
— І все ж, Максиме, — сказала Оксана, вже стоячи біля дверей, — я піду. На час. Щоб зрозуміти, чому я взагалі залишилася.
Три дні минули у мовчанні. Ні докорів, ні сліз — лише чемні слова, як між знайомими. Оксана проходила повз коробку, ніби повз могилу. На четвертий день вона не витримала. Подзвонила подрузі.
— Марійко, слухай, а що ще було в тому чеку, окрім путівки?
— Там? Зачекай… Ну, здається, ще лікування, процедури. Олені здоров’я погахнуло. Ти ж знаєш, що з мамою Максима сталося?
— Що саме? — насторожилася Оксана.
— Ти не знала?.. — голос Марійки став обережним. — Його мама рік тому перенесла інсульт. Ледве ходила. А Олена… Вона що дня була у неї. Годувала, міняла білизну, возила на процедури. Навіть коли її власна мати потрапила до лікарні — не кинула свекруху. Хоч уже роки як їй не рідна.
— Але чому він мені нічого не сказав?..
— А як би ти це сприйняла? «Моя колишня доглядає за моєю матір’ю, бо я не впораюся»? Звучить як мінімум дивно, так? Але повір, це не про кохання. Це про людяність.
Оксана вимкнула телефон. Світ навколо здавався перевернутим. Вона не знала, що важче — образа чи сором.
Погляд знову впав на мясорубку. «Особлива». Взяла в руки, придивилася. На дні — вінтик. Не як інші. Повернула. Клац. Всередині — потаємний відсік. А в ньому — старовинна оксамитова коробочка й записка. З тремтінням у серці вона розгорнула листа.
“Моя дорогая Оксано.
Прости, що не розповів одразу. Ти маєш повне право на образи.
Але історія цієї мясорубки глибша, ніж здається. Її подарувала моїй бабусі її свекруха, у день, коли дід повернувся з війни. Тоді це був символ миру, тепла, дому. Але головне — символ пробачення і любові.
Коли мама захворіла, я не знав, що робити. А потім прийшла Олена. Без докорів. Без претензій. З рушником у руках і словами: «Я допоможу. Вона ж мені мати».
Путівка — не жест кохання. Це подяка. Я мовчав, бо боявся, що ти побачиш у цьому загрозу. Але тепер розумію — зробив тільки гірше.
Прости мене.
У коробочці — каблучку. Воно було бабусине. Вона заповіла його жінці, з якою я захочу пройти крізь усе. Яка зрозуміє, що любов — це не квіти та вечері, а вибір бути поруч, коли важко.
Ти вийдеш за мене знову? Ти обвінчаєшся зі мною?..
P.S. На дні мясорубки — бабусин рецепт вареників. Але тільки для тих, хто готовий ліпити їх разом, сміятися, сваритися, пробачати і триматися за руки до кінця життя.”
Оксана дивилася на каблучку. Воно було простим, з маленьким камінчиком. Але зараз — найдорожчим, що вона коли-небудь тримала.
У двері постукали.
— Оксано? Можна?
— Постривай хвилину.
Вона взяла телефон.
— Олено? Добрий вечір. Це Оксана. Ви ж у неділю виїжджаєте… Можемо зустрітися раніше? Мені потрібен ваш рецепт. Вареників. Кажуть, вони чарівні…
Через рік. Перед НовиЗа вікном знову засвітився салют, а в кухні, наповненій сміхом і запахом тіста, вони всі разом почали нову сторінку свого життя.
