Нікчемність душі: Історія Оленки з Житомира
Оленка росла, як бур’ян біля дороги — нікому не потрібна, самотня. Її ніхто не виховував, не пестив, не жалів. Одяг — з чужих плечей, а то й зовсім лахи, через які просвічували худі коліна. Черевики завжди були діряві, та й не по розміру. Волосся мати стригла «під глечик», щоб не возитися з зачісками, але вони стирчали на всі боки, ніби бунтували проти байдужості.
У дитсадок Оленка не ходила — батькам було не до неї. Єдине, що їх хвилювало — де дістати горілки. Батько — жорстокий п’яничка, мати — Мар’янка, завжди в диму та похміллі. Дівчинка ховалася у під’їздах, коли батьки починали буянити. Втекти — означало уникнути ударів. Та якщо не встигала — замазувала синці потім. Сусіди зітхали, хитали головами: Мар’янка, мовляв, завжди була легковажною, а як зв’язалася з кримінальником — і зовсім пропала. Оленку шкодували. Годували, приносили одяг. Але кращі речі мати одразу пропивала. Так і лишилася дівчинка в лахмітті.
Коли прийшов час іти до школи, Оленка, попри все, вчепилася в навчання, як у рятувальне коло. Читання стало її світом, порятунком, де ніхто не бив, не кричав, не принижував. Вона читала запоєм, сиділа в бібліотеці, відповідала на уроках і піднімала руку, сподіваючись, що хтось почує її голос — тихий, але впевнений.
Але діти — жорстокі. Особливо до тих, хто відрізняється. Бідньо одягнена, дивна дівчинка з незграбною зачіскою швидко отримала прозвище — «Нікчемна». А далі — гірше. Батьки однокласників забороняли з нею дружити: мовляв, «донька алкоголічки — небезпечно». Вчителі, хоч і бачили в Оленці здібну ученицю, мовчали. Адже простіше закрити очі, ніж захищати дівчинку без роду і зв’язків. Так і росла Оленка — одна проти всього світу.
Порятунком для неї став старий дуб у парку біля ставу. Під його короною дівчинка влаштувала собі схованку. Сюди вона приносила книжки, читала, мріяла. Іноді навіть ночувала тут, якщо вдома було зовсім погано. Тут її слухали лише бездомні пси та кішки — єдині, хто не зраджував.
Батько помер, коли Оленці було чотирнадцять. Замерз у сугробі після чергової п’янки. На похоронах — лише Мар’янка та Оленка. Дівчинка не відчувала горя. Лише сором і полегшення. Мати після цього остаточно з’їхала з глузду. Напади люті змінювалися непритомністю. Працювати вона давно не могла. Оленка, щоб не померти з голоду, почала прибирати під’їзди. За кілька гривень купувала старі книжки з медицини — мріяла стати лікарем. Хотіла витягти матір з того дна, куди та поринула.
Але в школі напади не припинялися. Одного разу, коли вона запізнилася на урок, впустила книжку з психіатрії. На лихо, поруч опинилася Аліна — класна красунця та головна змія. Вона підняла книжку, прочитала назву й голосно сказала:
— О, психіатрія! Та ти ж не просто нікчемна, ти — псих, як твоя мати!
Оленка не витримала. Із сльозами вибігла з класу, промайнула через двір, до свого дуба. Там, падаючи в сніг, дала волю сльозам. «Чому вони такі жорстокі? Що я їм зробила?» — шептала вона, притуляючись до стовбура.
І в цю мить вона помітила собаку біля ставу. Той ішов по тонкому льоду й раптом провалився. Дівчинка закричала й кинулася рятувати звіра. Розкинувшись на льоду, поповзла. Дісталася, схопила пса — і в ту ж міми сама пішла під воду, але вибралася, усвідомивши, що її сила — не у втечі, а у боротьбі за своє місце у світі.
