**Переможені свободою: історія одного флакончика**
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба почалася лише пару років тому. Обоє ми тоді пережили важкі розлучення — кожен своє друге. Не спивалися, ні, навпаки: спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків зближує не горілка — їх об’єднує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов із шлюбу збитим, немов не суд, а по ньому особисто проїхався катком. Його колишня влаштувала справжню війну за майно, емоції та кожну ложку меблів. У мене все пройшло м’якше, але теж без овацій. Звільнилися ми майже одночасно, наче скинули з плеч бетонні мішки.
Я добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом відпустив кермо, розкинув руки й закричав на весь квартал:
— Во-во-о-о-ля-а-а!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми сміялися, як двоє втікачів з психлікарні. Але це було щастя. Чисте, голосне, щире.
Рік ми жили, як на волі: без зобов’язань, без нявкання, без побутових клопотів. Схуднули, помолодшали, прокидалися зі сходом сонця. Сімейне життя, як виявилося, не лише старішить душу — воно додає кілограмів. А свобода лікує.
Одного вечора я завітав до Олега — він купив новий велосипед, хотів показати. Ми колупалися в передпокою, ланцюг був у мастилі, і я пішов умитися до ванної. І там — вона. Маленька рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-ег! — гукнув я підозріло. — Що це тут у тебе за чари?!
— А! Це Софійчине, — відповів він, ніби так і треба.
— Якої ще Софійчине?
— Ну, я тобі не розповідав? Коротше, познайомився тут із дівчиною… Софія, юристка, багато працює. Іногда залишається на ніч. Ну, баночку й лишила. Щоб туди-сюди не носити.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спершу крапля, потім слиз, а потім — страшна істота, що проламує тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати чи ламати — вони поволі проникають у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім тапочки. Потім вона.
Через тиждень він запросив мене в гості, познайомитися. Софія — гарна, спокійна, у витончених сережках і дорогому кашеміровому светрі. Пригостила нас пастою та піцою з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній вже дві щітки — і ще один флакончик. Я лише хмикнув: «Вірус поширюється».
А потім був вечір, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішучий, хотів витягнути його з цієї пастки.
Він відчинив мені в халаті. Халаті! У чоловіка, який ще місяць тому носив шорти та кросівки на босу ногу!
— Льоху, ну ти б хоча б подзвонив…
Зі спальні почулося:
— Олегу, хто там?
— Це… Льоха. Насос просив…
Я пішов умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління і паста стиснулися в кутку. А довкола — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була тотальною.
Потім я приїжджав допомагати з меблями. Збирання, шурупи, полиці, шафа. Софія ходила з командирським тоном:
— Це — на балкон. Це — на викид. І от це — теж приберіть.
Олег намагався сперечатися. Даремно. І в якийсь момент вона обернулася до мене й сказала:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він лише місце займає.
Отак. Свобода здається не криком. Вона вмирає тихо — під шелест сукні та запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гачок, підвіконня, шафу. Потім — душу.
Минув рік. З Олегом ми листувалися рідко. Велосипед вкрився пилом. Він дедалі менше відповідав. Я ганяв один. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийшла Вона. І через місяць — несміливе запитання:
— А можна я лишу у тебе крем?
І я не сказав «ні». Я посміхнувся. Як дурень. Бо вже закохався.
Тепер усе. Баночка вже стоїть. Форма ворожого вторгнення ідентична.
Я загублений. Усе.
Прощай, свобода.
