Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики і звичайну впертість
— Надівай швидше трусики та виходь! Через п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гаркнув я в трубку, щойно вона зняла.
Чесно кажучи, про трусики — це так, для жарту. Думав, посміється. А вона раптом завмерла, потім шепотом:
— А ти звідки знаєш, що я без них ходжу по квартирі?..
— Що? — я знітив.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, власне, бачу всіх, з ким розмовляю.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!!!
Зв’язок обірвався. Просто кинула слухавку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось мережа пропала.
Я не дав їй перепочити:
— Ти впевнена, що ті мережива тобі пасують?..
— ОЙ!
Трубку знову кинули. Надовго. На пару годин. А потім…
— Ну як я тепер? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки мені знати? Я ж тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Все, виїжджаю! — сказав я і через десять хвилин був біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — незамкнено. Заходжу. Всередині — тиша, напівтемрява, ні душі. Лише встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату вринулися хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Мовляв, “спрацював сигнал про несанкціонований доступ”. Хотіли відпустити ще вдень — нібито непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз вже лишився — вирішив розважитися. Зіграли з ментами у “три листочки”. Виграв — небагато, але від душі. Пляшку водки та пару сотень гривень на вихід. Виходить, ще й заробив.
Вийшов із відділку — кульгаючи, постогнуючи, всім виглядом зображаючи жертву свавілля. Машина стояла біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдав, що не помітив. Пройшов повз, підсиливши гучність стогонів. Зайшов у перший під’їзд, сховався.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому й вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автовідповідач:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»
Потім мені розповіли, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальним. А потім хтось пробовтнувся, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але невдовзі лунув інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не буде!
До РАГСу лишалася доба. Найважча доба в моєму житті. Я згадував, каявся, злився, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів — без неї мені не жити. Вночі вирішив, що негідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, йди до кінця. Не тікай. Навіть якщо хочеться злетіти на Марс.
— Чим гірше, тим краще, — бурмотів я, надягаючи сорочку.
Біля РАГСу товпилося з сорок осіб. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.
Нас запросили до зали. Заграв Мендельсон — цей каталюга чоловічих нервів. І ось ведуча вже кличе наші з нею імена. Я остовпів.
За дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Потім був банкет. Гарний, галасливий, дорогий.
Пізніше, коли ми лишилися наодинці, вона запитала:
— Ну що, задоволений?
— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет вкинуто…
— Не хвилюйся. Я його замовила на твоє ім’я.
Отак і живемо. Випадково. Але по любові.
