Колись ми втекли, щоб врятуватися: як моя мама ледь не зруйнувала наш шлюб
Історія доньки, яку власна мати загнала у кут своїм втручанням та докорами
Моя мати довела мене до такого стану, що я поставила собі жорстоке питання: або розірвати стосунки з нею, або — з чоловіком. Жоден із цих варіантів мені не підходив, і єдиним виходом став переїзд. Лише так можна було зберегти нашу родину й залишки душевного спокою.
Колись із радістю придбала одну кімнатку у тихому районі Львова — у тому самому будинку, де жила мати. Здавалося, сама доля мені усміхнулася: і допомагати поруч, і рідні стіни, і знайомі з дитинства вулиці. Все видавалося ідеальним… до певного моменту.
Потім у моєму житті з’явився Тарас. Ми познайомилися, закохалися й одружилися. Він був приїжджим, без власного житла, тому після весілля оселився у мене. Спочатку все було чудово. Він був турботливим, працьовитим, щирим. Я відчувала: це саме та людина, з якою хочу прожити життя.
Але мати… мати зненавиділа його з першої ж зустрічі.
— Це що, з розпродажу взяв? Ні вроди, ні квартири. Зовсім глузд втратила, доню! — шипіла вона, лиш тільки двері за ним зачинялися.
Я намагалася захищати чоловіка, пояснювала, що житло чи зовнішність — не головне. Важливі характер, доброта, надійність. Але мої слова відскакували від неї, як горох від стіни. Вона лиш махала рукою й зловтішно додавала: «Побачиш, коли у відпустку підеш — пожалкуєш».
І хоча до материнства було ще далеко, мати влаштувала нам справжню муку. Вона приходила майже щовечора. Говорила, як мені «не пощастило», звинувачувала Тараса у нікчемності, критикувала кожен його крок. А він, до речі, старався всіх сил — допомагав їй, підвозив, виконував будь-які прохання.
Та це лише розпалювало її злість.
— У Мар’яни чоловік — мрія: і квартира є, і машина, і тещу шанує! А твій — що? Сухар без смаку! Ні квітів, ні подарунків — ти в нього як наймичка!
Якщо я зашивала розірвану кофту, вона влаштовувала істерику:
— Ось до чого дійшла! Ходиш у лахмітті, бо твій чоловік — жебрак та ледар!
Кожен її візит перетворювався на виставу. Сусіди вже визирали у під’їзді — вона могла влаштувати скандал просто на сходах, якщо ми не відчиняли двері. Телефон дзвонив цілодобово, а ми боялися пропустити жоден дзвінок — раптом щось трапилося?
Та одного разу, після особливо важкої сцени, ми з Тарасом серйозно поговорили. Було ясно: так більше не можна. Вирішили здавати мою квартиру, а самим тимчасово переїхати до його матері. У свекруги була простора хата, до того ж вона часто ночувала у свого чоловіка. Контактів із нею — мінімум, це мало було схоже на окреме життя. Так ми змогли б збирати на власне житло й почати все спочатку — подалі від щоденного терору.
Мати не знала. Ми розуміли, що буде. Та, на жаль, довго приховувати не вийшло. Сусідки донесли — мовляв, з валізами до машини бігали. Мати примчала у скаженстві.
— Це він тобі навіяв?! Боїться, що я тобі очі розкрию? — кричала вона, блищачи очима. — А ти? Безхарактерна мотузко! Рідну матір на чужу жінку проміняла!
Чоловік мовчки завантажуваЧоловік мовчки завантажував речі в авто, а я лише стояла, стискаючи кулаки, і розуміла: ця розмова – остання, яку я дозволю собі через сльози.
Тривалий час ми не чули від неї ані слова, і лише вітер згадував її голос, коли я проходила повз наш старий дім.
