Свекруха ближча, ніж рідна мати: гнітюча правда мого життя
Історія про те, як одна жінка стала для мене справжньою матір’ю, а інша лише формальністю у документах.
Моїй рідній матері завжди було важливіше її власне самопочуття, її бажання, її спокій. А я — десь на задньому плані, мов тінь, щось обов’язкове, але неважливе. Зараз вона сердиться, що я не біжу до неї за першим покликом, що з чужою — як вона каже — «жінкою» у мене тепліші стосунки, ніж з тим, хто мене народив. Але це вона сама так зробила.
З дитинства я жила за одним простим правилом: не заважати мамі. Це гарантувало тишу вдома й відсутність скандалів. Вона була зайнята собою, серіалами, подругами, якимось вічним роздратуванням. Перевірка домашнього закінчувалася ляпасом, а розмови — розгніваним криком.
— Господи, й вдома немає спокою! Дай подивитися телевізор! — гула вона, ледь я відкривала рота.
Жодного ранкового свята вона не відвідала. Жодні батьківські збори не обійшлися без її дорікань. Мене підтримувала бабуся, навіть вітчим — чужий чоловік — дарував мені більше тепла. Він допомагав із уроками, записав мене до бібліотеки, щиро цікавився моїм життям. Я його любила. І коли він пішов, плакала більше, ніж мати. Вона, здавалося, навіть не помітила.
Після цього ми остаточно віддалилися одна від одної. Я була сама по собі. Вона — теж. Так, годувала, вдягала. Але не питала, як у мене справи, не обіймала, не цікавилася. Я могла б збитися зі шляху, але, мабуть, інтуїція мене вряхатувала.
Після школи мати відмовилася оплачувати навчання. Сказала: хочеш — заробляй сама. Я працювала багато й важко. Брала будь-яку роботу, не скаржилась. В одній із компаній познайомилася з Олегом — моїм майбутнім чоловіком. Ми покохали одне одного, влаштували скромне весілля й переїхали до його батьків.
І ось тоді моє життя змінилося.
Його мати, Наталія Іванівна, виявилася не просто гарною жінкою. Вона стала моєю справжньою матір’ю. Без істІ вперше я зрозуміла, що справжнє щастя — це коли тебе люблять не за щось, а просто тому, що ти є.
