Подруга, від якої нудить: історія про дружбу, за яку страшно
Я завжди була людиною замкненою, віддаючи перевагу самотності перед шумними компаніями. Вийшовши заміж, я відчула, що в чоловікові знайшла все те тепло, розуміння та підтримку, яких, можливо, мені не вистачало раніше. Мені було добре в цьому затишному світі для двох. Дружні зв’язки — рідкісні, але міцні: з двома подругами ми жили в різних містах, іногда дзвонили, листувалися. У нас було те саме: нечасте, але щире. І цього міe цілком вистачало.
Але була ще одна. Соломія.
Як вона з’явилася в моєму житті — не поясню. Зустрілися випадково, побалакали, обмінялися номерами. Спочатку все було невинно: привітання на свята, несподівані послуги, турбота. Соломія ніби вплелася в моє життя, але витягти цей вузлик було неможливо — все здавалося таким милим. А потім я зрозуміла: мені з нею не по дорозі. Вона була людиною з іншого кола, і серед моїх друзів та колег її фамильярність часом заставляла мене червоніти. Після її «жартів» зависала мертва тиша, яку доводилося швидко заповнювати сміхом або словами. Я щоразу виправдовувалася однією й тією ж фразою: «Соломія — душевна жінка. Не судіть про людину за поведінкою».
Вона, здавалося, відчувала, коли до мене приходили гості, й з’являлася саме тоді. Без запрошення. З незмінною пляшкою шампанського. Навіть якщо в будинку були люди, яким таке частування здавалося недоречним. І щоразу — тост. Длинний, урочистий, у якому я поставала майже богинею в людському образі: «…ми з Тамарою, хоч і не народилися від однієї матері, але як палянички з однієї тіста…». Соромно, незручно, неприємно.
Чоловік її не терпів. Вважав, що я дозволяю собою маніпулювати через слабкість характеру. Він парирував її тиради такими ж пишними компліментами, після чого йшов, залишаючи мене наодинці з цим «театром абсурду». Ми часто сварилися через Соломію. Я звинювала його в снобізмі, а він — мене у сліпоті.
А тепер до суті. Соломія була поруч 12 років. І, здавалося, за ці роки нічого страшного не сталося. А потім почалося.
На одне зі свят вона подарувала мені гарну нейлонову білизну. Після першого ж дня носіння моє тіло вкрилося висипом. Діагноз — алергія на синтетику. З того часу — тільки бавовна. Тоді я й думки не зв’язувала з Соломією.
Через пару місяців мої злегка хвилясті волосся стали кучерявими, як у мулатки. Заплутувались, випадали клоками. Я змучилася, поки не викинула гребінець — теж подарунок від неї. Волосся почало відновлюватися.
Пізніше — зникли великі гроші з гаманця. Того самого, який вона подарувала мені на 8 Березня. Чоловік тоді вперше збрехав: «Та хто ще міг вибрати таку гидку форму гаманця?!».
Моя донька Марійка почала погано почуватися після кожного візиту Соломії. Нудота, температура, блювота. Чоловік жартував: «Марійку від Соломії нудить». Я сміялася. Даремно.
Наш кіт, Рудько, жив з нами 7 років — лагідний, кастрований, спокійний. Одного разу нас не було вдома два дні. Соломія, запропонувавши подбати про нього, забрала його до себе. Після повернення кіт несподівано накинувся на мене — роздер плече до крові. Відтоді він став агресивним. І щоразу, коли він поводився дивно, у повітрі лунала фраза: «…після того, як побував у Соломії…»
Я все ще нічого не розуміла. Поки не відбулося те саме.
Проводжаючи Соломію, я машинально взяла пульт і натиснула кнопку, щоб переключити телевізор на камеру в під’їзді. Камера була замаскована — ніхто, крім родини, про неї не знав.
На екрані я побачила: Соломія сидить на корточках перед нашими дверима й… чистить килимок. Потім дістає з сумки щось, встає навшпиньки й кладе це над дверною рамою. Іде.
Коли я, заціпеніла, підійшла й провела рукою по верху дверного отвору — вкололася. Там стирчали три іржаві голки. А під килимком — зерна, розкладені за дивною схемою. Я б ніколи їх не побачила — адже прибиральниця регулярно миє підлогу навіть під килимом.
Я завернула голки й зерна у папір і поклала до вечора.
Чоловік вислухав мене й уперше за 15 років шлюбу назвав мене дурною. Не образилася — бо заслужено. Він зібрав усі подарунки Солomії, від листівок до брошок, і вивіз за місто. Викинув у болото. «Щоб ніхто не знайшов».
Я подзвонила Соломії й сказала лише одне:
— Ти все знаєш. Зроби так, щоб ми більше ніколи не зустрічалися. Це в твоїх інтересах.
Потім — церква. Я освятила квартиру. І все. Вона зникла.
З її уходом зникли й дивацтва: Марійку більше не нудило, кіт знову став спокійним. Лише білизна з синтетики так і залишилася забороненою. Ніби нагадування: «Остерігайся данайців, що дари приносять».
Я не вірила у пристрітАле інколи вночі, коли вітер стукає у віконну раму, мені здається, що хтось невидимий кличе мене ім’ям Соломії.
