Останнім часом Вові почало здаватися, що батьки щось від нього приховують – якусь важку таємницю. Ця думка, немов тінь, переслідувала хлопчика, змушуючи сердце стискатися від тривоги. Одинадцятирічний хлопець із ясними блакитними очима та завжди розкуйовдженим чубом, фанат дворового хокею та пригод, почував себе загубленим у власних сумнівах.
Коли Вова заходив у кімнату, де розмовляли батьки, мати раптом червоніла, а батько починав незграбно жартувати чи розповідати старі байки. Щось відбувалося за його спиною, але що? Вова, спостережливий не по віку, не міг знайти відповіді. Його виховувала бабуся, Ганна Іванівна, яка навчила його бачити світ глибше, ніж інші діти.
Для бабусі було важливо не те, чи акуратно вдягнений онук, чи отримав він п’ятірку в школі. Вона хотіла, щоб Вова полюбив книги. Вірила, що гарна література та тепло родинного дому виховають із нього добру людину. Навіть коли хлопець навчився читати сам, вона продовжувала читати йому вголос, обговорюючи героїв, їхні вчинки та життєві уроки. Батько Вови, Олексій, буркотів, що хлопцеві не потрібні ці «казочки», але Ганна Іванівна стояла на своєму: книги допоможуть йому знайти свій шлях.
Вова обожнював бабусю і довіряв їй усі свої таємниці. Але тепер, коли його гризли підозри, він боявся навіть їй зізнатися. Уява малювала похмурі картини – що, якщо батько не просто інженер на заводі, а працює на секретну службу? Може, він шпигун, і скоро його розкриють? Вова уявляв, як за батьками прийдуть, як їх заберуть, а він з матір’ю та бабусею носитиме передачки до в’язниці. А якщо й мати замешана? Тоді він залишиться сам із бабусею, а батьків катуватимуть, випитуючи державні таємниці.
«Не можуть же вони бути шпигунами…» – шепотів Вова, сидячи в своїй кімнаті у невеличкому містечку під Черніговом. «Вони такі добрі. Може, їх змусили? Мама ж така тендітна, її легко налякати…»
Від цих думок у хлопця наверталися сльози. Він жалів батьків, уявляючи, як вони страждають через якусь страшну таємницю. Його уява, підживлена пригодницькими книжками, які він читав із бабусею, перетворювала кожне слово батьків на загадку. Йому здавалося, що вони розмовляють таємною мовою, сповненою шифрів. Вночі Вова лежав без сну, здригаючись від кожного шелесту, боючись, що за батьками ось-ось прийдуть. Він не знав, як їм допомогти – і це розривало йому серце.
Батьки помітили, що з сином щось не так. Він став блідим, замкненим, перестав посміхатися. Вони водили його до лікарів, але ті лише розводили руками: «Перехідний вік, стрес, шкільне навантаження». Радили більше гуляти, грати в хокей, проводити час разом. Але ніщо не допомагало – Вова відчував, що батьки щось приховують, і це лише посилювало його тривогу.
Тим часом батьки, Оксана й Олексій, дедалі частіше обговорювали, як розповісти синові правду. Таємниця, яку вони зберігали, ставала непідйомним тягарем. Вони відтягували розмову, чекали слушного моменту, але розуміли – більше не можна. Все почалося з несподіваної зустрічі у місцевому магазині. Колишня сусідка, з якою вони жили в іншому місті, впізнала їх і почала розпитувати. Містечко було маленьким, плітки розносилися швидко. Якщо Вова дізнається правду від сторонніх, це розіб’є йому серце.
Вова не був їхнім рідним сином. Вони усиновили його, коли він був зовсім малюком. Саме тому вони переїхали з рідного міста – щоб почати нове життя й захистити хлопця від чужих язиків. Вони не планували розкривати правду, але тепер вибору не було.
Одного зимового ранку, за сніданком, батьки нарештіВони глибоко зітхнули, взяли один одного за руки, і Оксана почала: “Сину, у нас є для тебе дуже важлива розмова…”
