Чорнильні сліди на старих листах
Лист прийшов у звичайній сірій конверті, без зворотної адреси. Почерк був незнайомий — нерівний, зі схилом, ніби той, хто писав, вже роками не брав ручки в руки. Але в цих незграбних рядках відчувалося щось дивно знайоме, ніби кожна літера знала її на ім’я. На штемпелі стояла дата: три тижні тому. Окса зрозуміла одразу — від кого. Серце стиснулося і закалатало нерівно, ніби спізнилося на роки, на ціле життя.
Вона не бачила Богдана шістнадцять років. З тих пір, як він однієї нещасної осені просто вийшов за двері, не забравши ні куртку, ні зубну щітку, навіть фотографію з пляжу, де вони були щасливі. Він залишив усе: чашку з недопоїтою кавою, бритву на умивальнику та тишу — найстрашнішу з його речей. Цією тишею дзвеніли стіни квартири, вона в’їлася в подушки, в штори, у простір між днями. Мовчання стало його останнім словом, і саме воно боліло найдовше.
Лист пролежав на кухонному столі майже годину. Окса ходила по колу, робила вигляд, що чимось зайнята — мила чашку, витирала плиту, брала в руки газету, не читаючи. Але зрештою взяла ніж і акуратно розрізала конверт. Папір всередині був щільний, трохи шорсткуватий, на ньому розпливалися чорнильні плями — немов рука тремтіла, або він писав у поспіху, на коліні. Вона провела пальцями по рядках, ніби хотіла відчути не букви — подих того, хто їх писав.
«Оксано. Не знаю, як ти живеш. Чи живеш взагалі. Цей лист — не спроба щось повернути. Я знаю, що не можна. І думаю, що ти цього не хочеш. Просто хотів сказати — я пам’ятав. Не завжди, але частіше, ніж міг собі зізнатися. Дурно, так?»
Окса прочитала рядки вголос, ледве рухаючи губами. Кімтка затихла. Навіть старі годинники на стіні, здавалося, перестали цокати. Повітря згусло, як перед грозаю. Ніби сам час затримав подих.
Вона сіла. У повітрі пахло вчорашньою запіканкою, трохи підгорілою цибулею. У пам’яті виринали образи: як він сміявся, як зривав яблука з дерева у дворі, як одного разу приніс їй стару друкарську машинку: «Друкуй, твої слова мають звучати!» Тоді вона розсердилася — не до текстів їй було. А тепер — усе, що залишилося, це ці листи.
Лист був коротким. Під ним — адреса. Невеличке містечко під Житомиром. Він був там. Або хотів, щоб вона так думала. Ця адреса не була точкою призначення — точкою визнання: «я все ще думаю про тебе».
Наступного ранку вона сіла у міжміський автобус.
Не тому що сумувала. Не тому що пробачила. А тому що не могла залишити цей лист на столі, як рану, яку не наважилася перев’язати. Тому що простіше доїхати до одного місця, ніж все життя боятися переступити поріг. Тому що іноді легше ризикнути, ніж вічно гадати: «Якби я тоді…».
Автобус грюкав на вибоїнах, за вікном пропливали засніжені села, сірі паркани, похилені хати. На кожному повороті їй здавалося, що зараз побачить знайомий силует. Вона не слухала музику, не читала книгу — просто дивилася вперед, ніби чекала, що за наступним пагорбом буде відповідь.
Будинок виявився старим, дерев’яним. Хилята калітка скрипіла, як у кіно. Табличка з номером ледве помітна. Вона стояла біля воріт хвилину, може дві. Дихала важко. А потім штовхнула двері.
Двері відчинив він. Сутулий, з палицею у руці. Волосся посікло, погляд — втомлений, але теплий. І в цьому погляді було все: і туга, і провина, і мовчання шістнадцяти років.
— Оксано?
Вона кивнула.
— Заходь.
Вони не кинулися один до одного. Не плакали. Не докоряли. Просто сіли за стіл. Чайник кипів на старій плиті. На кухні пахло м’ятою та старим папером.
Вони мовчали довго. Але мовчання це не було важким. Воно було як міст — від неї до нього.
— Ти думав, я не приїду? — спитала вона.
Він не відразу відповів. Знизав плечима.
— Я думав, ти забудеш. Або навчишся жити без мене. Ти ж завжди була сильнішою.
— Я стала іншою, — сказала вона. — Не сильнішою. Просто тихішою.
Потім вона поглянула на його руки. На столі, біля чашки, лежав шматочок паперу з розпливчастою чорнильною плямою. Така сама була в листі.
— Ти більше нікому не писав, так? — спитала вона.
Він повільно похитав головою.
— Тільки тобі. Навіть якщо не відсилав. Усе — тобі.
— Я не пробачила, — сказала вона. — Але приїхала. Може, цього досить.
Він кивнув. А потім, немов зі звички, дістав стару друкарську машинку. Ту саму. Вона впізнала її одразу — подряпина на боку, облуплена клавіша «С».
— Все ще працює, — сказав він. — Інколи друкую.
