Олександра закривала лечо, коли з роботи раптово повернувся її чоловік.
Я вдома, гукнув Андрій, увійшов на кухню і завмер на порозі.
А це що тут робиться?
Як що? Лечо, роблю те, що ти просив, із легкою усмішкою відповіла Саша.
Я питаю, що це і рукою обвів кухню.
Поясни, про що мова, розгублено перепитала вона.
Не прикидайся. Ти ж все чудово зрозуміла! вже підкреслено роздратовано кинув він.
Саша дивилася розгублено, нічого не розуміючи, чому він так сердиться адже бардак при консервації овочів це ж звична річ.
Минуло вже багато років із тієї осінньої миті. Зараз, згадуючи, я бачу ніби з боку себе, як усе починалося. Ми з Андрієм зїхалися через чотири місяці після знайомства. Обоє давно за сорок, із життєвим досвідом. Я зі старшою, заміжньою вже дочкою Катериною, він із сином від першого шлюбу, десятирічним Вадимом, що мешкав із мамою у Львові.
Я принесла в дім свої надії, інтуїтивну віру в затишок, хотіла стати справжньою дружиною Андрію. Прагнула спільного щастя бути разом до сивин, хоч ще далеко було до них.
Перші місяці були, як у казці. Літала на крилах: готувала різні смаколики, Андрій відмовився від холостяцької зручності заради сімейного життя. Я працювала на півставки в бібліотеці, а він на заводі електроніки.
Спочатку все було прекрасно, та згодом у Андрія зявилася дратівливість. Ніби дрібниці то горнятко не вимите, то рушник не там висів, а то подушка не так покладена. Але ж усе вдома чисто, обід гарячий, зустрічаю з роботи з посмішкою.
Я й сама ледве встигала після роботи, поки Андрій не прийшов, прибирала, готувала. Все вірячи: ось ось він заспокоїться
Я займалася закрутками давно, але бачачи, що йому це у тягар, намагалася спішити так, щоб він того не бачив. У вихідні він найчастіше ремонтував авто із швагром, отже не заважав.
Того осіннього вечора раптово повернувся додому, побачив на кухні казан із плямами від помідорів, купу тарілок, на плиті кипить лечо і розпочалося.
Сашо, я скоро приберу все!
Авжеж, прибереш Чи я тебе не знаю? Досі не прибрала і потім не прибереш, сердито бурмотів він.
Та невже ти хоч раз бачив, щоб я залишала після себе безлад? Чого ти лютуєш?
У хаті парко, скрізь цей помідоровий запах!
Не заходь тоді на кухню, відказую лагідно. Посиди в кімнаті, подивись телевізор
Та він не втихомирювався.
Що я маю їсти? Знову макарони з відбивними?
Я не все встигаю, лечо ж само не звариться Ти ж сам просив допомогти, я так заморилась сьогодні Тепер ти бурчиш через дрібниці!
Саме ти зараз сваришся, зірвався він.
Я намагаюся заспокоїти, вистачить вже я геть знесилено кинула.
І тут у мені щось надломилось.
Що тебе так дістало? Що в тебе все чисто, що дома тебе чекає вечеря? Може ти мене дісталась скажи чесно!
Так, і ти, і твої вечері, і це лечо мені все набридло!
Тоді може досить мені теж все набридло! Вічне ниття, невдоволення! Я просила звози мене на базар, а ти до Славка побіг! Ти песиміст, Андрію!
Видно, моя відвертість зачепила його, бо Андрій, скрипнув зубами, різко повівся.
Я хотіла відповісти, та змовчала. Пішла до своєї кімнати, кинувши тяжке:
Між нами все закінчено!
Те осіннє прощання запамяталося мені надовго.
Я збирала речі у дві валізи, трясучися від образи. Швидко натягла старі джинси, взула черевики і пішла до Марти, моєї вірної подруги. А вранці найняла собі однокімнатку та витратила чималу суму, близько восьми тисяч гривень на перший внесок, заставу, посередника. Довелося скупитися знову: посуд, постіль, чайник Опинилася серед коробок, пакетів з порожнечою всередині.
Перші дні я навіть думати про повернення не хотіла. Потім накотила туга. Згадувала сварку, важкі слова. Ми обидва були гарячи.
Андрій не дзвонив. Слухала телефон тихо. Лише того вечора після мого відходу коротке, безпорадне СМС:
А що ж робити з лечо?
Де хочеш, там і дівай! Мені вже все одно, лиш це написала я.
Чесно, було прикро за лечо стільки часу й грошей. Та найгірше, що він навіть не спробував поговорити.
Минув тиждень. Я вже звикла трошки до думки, що знов сама. Вирішила: треба забрати ще залишені речі й віддати йому ключі.
Сказала, що зайду, щоб був вдома. Відчинив трохи понурий, стриманий, але це не розчулило мене. Ще раз почула:
Я без тебе не зможу
Я з тобою заглушу себе, твердо відповіла.
Тихо пройшла коридором, зібрала улюблений чай, горнятко від Катерини, мякий шалик від сестри, шампуні Усе, що ще нагадувало мені про притулок. Склавши пакети, викликала таксі.
Андрій став на порозі:
Залишся, прошу
Вже запізно, я сама посунула його, відімкнула двері й вийшла.
Більше ми не зустрічались. Він залишився стояти, так і не зрозумівши, що все втрачено.
В осінньому таксі я дивилася крізь напівмокре вікно на жовте листя. І раптом згадала: скоро мій день народження, осінь найулюбленіша пора.
Все буде добре, Саша Все буде добре, прошепотіла собі і посміхнулася.
