На зупинці біля старого центрального ринку в Чернігові стояла жінка. Вона курила, прикриваючи вогонь долонею від поривчастого вітру, а другою рукою міцно притискала до себе сіру полотняну торбу. Тяжко провисаючи, вона ніби була наповнена не речами, а важкими турботами. Жінка стояла на самому краю тротуару, ніби охороняла цей метр землі — єдиний стабільний шматок у хиткому, розмитому світі.
Її звали Соломія. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Строкате обличчя з виразними вилицями, волосся — недбайко зібране у пучок, очі — світлі, але з синюватим колом під повіками, тим, що з’являється не від безсоння, а від постійної відсутності — уваги, тепла, дива.
Всередині вона не була розбита чи зламана — просто втомлена. Втомлена від миготливих однакових днів, від тріску будильника, від порожніх фраз «нормально», «все як завжди», за якими ховала справжнє. Втомилася від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без слів, без питань, без плеча поруч. Втомилася від того, що кожного ранку треба знову збирати себе докупи, щоб просто пройти крізь цей день.
Прокинулася о сьомій. Дім затріщав половицями — син, Олесь, збирався до коледжу. Він кинув недбале «привіт» і вийшов, навіть не заглянувши на кухню. Вона ще хвилину лежала, дивлячись у потріскану стелю, потім підвелася.
У дзеркалі — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть дратівливості. Просто обличчя. Випила каву стоячи, спершись на стіл, накинула куртку, схопила торбу і вийшла. День не починався — він просто продовжувався.
Сьогодні треба було їхати до обласного центру — забрати довідку, заскочити до невролога і, якщо пощастить, купити Олесю нову куртку. Тротуар був слизьким і мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз них, притискаючи торбу до тіла, ніби це її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з картоплею. Один з’їла, другий завернула у серветку — для безпритульного, який завжди сидить біля підземного переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок залишила на лавці. Просто так. Раптом комусь знадобиться.
У лікаря була черга — четверо літніх жінок з жаром обговорювали тиск, город і, звісно, крихітний кабінет, де «бідний лікар просто задихається». Соломія сиділа біля стіни, гортала новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чужі глянцеві усмішки. Життя, далекі від її. Вона вимкнула телефон. Не тому, що набридло — просто стало байдуже.
Невролог говорив щось про «вегетативні розлади» і «потребу у відпочинку». Вона кивала, вдаючи, що слухає. А в голові крутилася лише одна думка: де знайти місце, де можна просто лігти і не думати. Не бути сильною, не посміхатися, не триматися. Просто зникнути хоч на добу.
На вулиці стало холодніше. Вітер пробирався під комір. Соломія купила стаканчик кави, пила дрібними ковтками, немов це була єдина залишена теплота. Сіла у сквері на лавку. Торба притиснута до стегна, дихання — у шарф.
Поруч сів чоловік. На вигляд — трохи за п’ятдесят. Зморшки біля очей, втомлені плечі. Не дивлячись на неї, тихо промовив:
— Холодно. А додому все одно не хочеться.
Вона навіть не здивувалася. Ніби він озвучив її думки. Вони поговорили. Про роботу. Про їжу. Про те, як дивно вивернулося життя. Він — охоронець у нічному магазині, дружина поїхала до доньки і, схоже, не повернеться. Листи пише все рідше. Він їх навіть не відкриває.
Вона — працює на пошті. З нею живе матір, яка все частіше забуває імена, дати, навіть власне відбиття у дзеркалі. Уночі встає, шукає покійного батька. Вже п’ять років, як його немає. Вони говорили спокійно, майже буденно, ніби не про біль, а про погоду.
Мовчали. Пили каву. Вітер шевелив полу його куртки. Потім він підвівся і, ніби соромлячись, сказав:
— А ви не образитеся, якщо я вас запам’ятаю?
— Ні. Тільки не переплутайте.
Він уперше посміхнувся.
— Не переплутаю. Просто хочеться пам’ятати, що хтось теж є. Не у телефоні. Не у телевізорі. А справді.
Він пішов, не обертаючись. Вона залишилася. Дивилася, поки він не розчинився у вітрі.
Увечері повернувся Олесь. Розігріла вечерю, запитала про його день. Він знизав плечима, сидів у телефоні. І раптом — підняв очі:
— А у тебе як день?
Ложка завмерла у руці. Здавалося, від цих чотирьох слів усередині щось ледь теплішало. Вона відповіла повільно:
— Був день. Один із багатьох.
Він кивнув. І не відвернувся одразу. Це було зовсім небагато. Але в її світі, де дні йшли один за одним, як під копірку — навіть це мало вагу.
А вночі, лежачи у темряві, вона зненацька подумала: може, хтось зараз згадує ту саму лавку, каву і тишу, де знайшлося місце для чиєїсь доброти.
І цієї думки вистачило. Не як диво. А як якір. Щоб знову прокинутися вранці. І вийти — до одного з наступІ вийти — до одного з наступних днів, де навіть найменше тепло може стати початком чогось нового.
